Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

— Ви, товаришу Околот, сказали, що зв'язковий назвав пароль. Вам відомий цей пароль?

— Ні, не відомий. Мені Саченко сказав, що ваш посланець назвав пароль, який ви дали Саченку, як він був позаминулої неділі у штабі.

Коваленко глянув на начальника партизанської розвідки Майсака:

— Дійсно, ми назвали Саченку пароль і послали Савчука в Жовтневе попередити підпільників про можливу провокацію. Де Савчук?

— Він і досі не повернувся, — відповів начальник партизанської розвідки.

— Гестапівець ваш Савчук, — розгнівано вигукнув Околот, — він і видав наше підпілля! Савчук сидить зараз з карателями та п'є каву! А наші загинули.

Командир загону провів рукою по стомленому обличчю, запитав Околота:

— Який він? Чорнявий, білявий, рудий! Намалюйте нам його портрет, Дмитре Івановичу.

— Обличчя кругле, підборіддя м'ясисте, — поволі говорив, ніби зважував кожне слово, Околот, — очі вузькі, а брів майже немає. Волосся рудувате, чоло приплюснуте і трохи увігнуте посередині.

— Досить! — сказав Коваленко. — Це був не Савчук. До вас гестапівці підіслали свого агента, підмінили нашого зв'язкового.

— Як же це? А звідки він дізнався про пароль? Хто йому сказав? Савчук? Через цей пароль і полягли наші…

— Що ж було далі?

— Передав наказ терміново напасти на поліцію, виручити десант особливого призначення. О третій годині ночі ми атакували поліцію, визволили парашутистів і з боєм відійшли в Чорний ліс. Командир десанту, білявий такий чолов'яга, виявився моїм знайомим, він сам з Києва, до війни часто бував у Жовтневому. Під Руднею ми викопали рацію, зброю, боєприпаси. Білявий пояснив нам, що частину зброї вони зразу закопали тут, бо не могли всю забрати з собою, приховали і запасну рацію та батареї до неї. У тайнику було кілька автоматів.

— Наших чи німецьких? — запитав командир загону.

— Наші. Новенькі, ніби тільки що з заводу. Парашутисти озброїлися, і ми рушили на Васильківські Дачі. Білявий при мені пояснив Саченку, що в них завдання прибути в Лісоград до Коваленка, а потім разом знищити таємний центр фашистів в селі Жовтневому і вийти на Татарський острів. Невдовзі, запевняв білявий, має прийти нова десантна група і навести нашу авіацію на каменоломні Татарського острова. Фашисти розмістили там склад боєприпасів.

— А той, що видав себе за нашого зв'язкового, теж був з вами?

— З нами! Йому парашутисти ще й автомат вручили. І білявий, Пістряк його прізвище, дякував за порятунок, вітав, як представника народних месників.

Околот замовк, опустив голову, прикрив очі долонею. Командир налив йому води:

— Заспокойся і розповідай.

— На світанку, — вів далі Околот, — білявий парашутист сказав, що йому треба передати в Москву повідомлення про групу особливого призначення. Наладнав рацію, заходився стукати ключем. Потім сказав нам, що командування оголошує всім подяку і одержано наказ виходити на Васильківські Дачі. Опівдні ми вийшли до спаленого села Карпівці, зупинилися на перепочинок. Саченко наказав мені ще з одним нашим підпільником вийти на узлісся і подивитися, чи нема поблизу німців. Ми й пішли. Метрів за сто наткнулися на карателів. Побачили їх — і назад. Добігаємо, а парашутисти розстрілюють з автоматів наших. І білявий стріляв! Я звів автомат і сіконув по білявому, по парашутистах. Мого товариша, з яким я в розвідку ходив, убили.

— А Саченко? — запитав командир загону.

— Не знаю. Не бачив я Івана Лукича. Стріляв я, поки були патрони, перебігав від дерева до дерева, відходив до болота. Як я не потрапив у трясовину — не знаю. Німці не осмілилися лізти за мною — постріляли вслід з автоматів, кинули кілька гранат і вернулись. Я два дні бродив по болотах, ледве вибрався…

— Усе розповіли, товаришу Околот? — запитав Коваленко.

— Ніби все, товаришу командир.

Коваленко дістав з кишені кисет з махоркою, папір, скрутив цигарку, глибоко затягнувся, запитав начальника партизанської розвідки:

— Товаришу Майсак, ви зараз заміняєте лейтенанта Вершину, що можете сказати про цю подію? Як гестапівці могли дізнатися про пароль, про вихід Савчука в село Жовтневе?

Майсак бозпорадно розвів руками:

— Нічого я не можу сказати, товаришу командир. Савчук — людина надійна, досвідчена, комуніст. Не міг він стати зрадником, не міг він і пароль видати. За Савчука я ручаюсь.

Коваленко поглянув на Макарова:

— Що скаже начальник штабу?

Підполковник Макаров, старанно виголений, в чистій гімнастерці з білим комірцем, який облягав його засмаглу мускулисту шию, поволі заговорив:

— У нашому загоні діє досвідчений ворожий розвідник. Я певен, що це робота Консула. Шпигуну став відомий пароль, він передав його своїм господарям. А ті розробили операцію «Юберашунг» по знищенню підпільників. Безперечно, що Консул знаходиться в нашому загоні, має доступ до таємниць. Але йому відомо не все. Отже, ця людина не належить до командування загону, хоча й має часом доступ до секретних матеріалів. Хто ж він, цей Консул? І на це запитання повинен дати відповідь командир партизанської розвідки лейтенант Вершина або його заступник товариш Майсак.

— Що ж будемо робити, товаришу Майсак? — спитав Коваленко. — Яка ваша думка?

— Поки що нічого не можу сказати… — зітхнув Майсак.

— Треба послати зв'язкового, — сказав Коваленко, — в Жовтневе: попередити лейтенанта Вершину, змінити паролі. Перевірити всіх, хто за останні десять днів ходив на зв'язок в Жовтневе. Доведеться, Дмитре Івановичу, вам залишатися в загоні. Ідіть відпочити, набирайтеся сили.

Околот з Майсаком вийшли з землянки, звернули з просіки на стежку, що й вивела їх до кам'яного двоповерхового будинку.

— Центр Лісограду, — задоволено мовив Майсак, — нині тут розмістились госпіталь, школа, мешкають погорільці з навколишніх сіл. До революції цей будинок належав якомусь німцю Фогелю, власнику скипидарного заводу; завод давно згорів, а кам'яниця лишилася, стоїть. Під час облав карателі нищили всі землянки, а будівлю не чіпали. Є чутка, ніби син цього Фогеля — генерал, працює у відомстві Гіммлера і наказав не руйнувати свій колишній маєток. Чи так воно, чи ні — не знаю. Але гітлерівці будівлю не чіпають. Тут і наш готель розмістився. Сьогодні ви тут відпочинете, а завтра подумаємо, в яку роту вас направити. Якщо хочете — ідіть в розвідку. Роботи в нас вистачає…

У Жовтневому господарювали карателі. Вони заходили в хати, вигрібали зі скринь сувої полотна, корсетки, барвисті плахти, разки коралів, набивали добром мішки і несли до фургонів. Село ніби завмерло від горя та наруги. На Олефіренковій леваді стояв есесівський патруль і нікого не підпускав до напівзасипаної могили.

Іван Гончар, як почали арештовувати комсомольців, прийшов до Берегових, ховався в повітці, днював і ночував на горищі.

Рано-вранці Юрко поніс йому їжу.

— Чого ти вчора не навідався? — спитав Іван. — Я вже не знав, що