Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Острів починає мені снитися, напливати на мене разом зі своїми вербами, обгортати хвилями і втягувати в себе, наче восьминіг, я борсаюся в ньому, шукаючи рятунку, виплутуюсь із вербових кіс, аж поки не прокидаюся серед ночі зіпрілий, ловлячи себе на тому, що розмахую руками так, мовби намагався в дійсності вивільнитися від його мацаків. Можливо, я ще й кричу. А все ж таки мені хочеться провідати його ще, без Мар’яни, однак сам туди піти я не відважусь, — ні, тільки не це, піти туди самому для мене — все одно що податися на цвинтар опівночі, адже саме острів призначений стати місцем моєї смерті.

Восьме серпня цвяшком увігналося в мозок, мимоволі я став рахувати дні, мені снилося, що я по цілій хаті шукаю календар, але чомусь мені потрапляють на очі календарі минулих років, і тільки після тривалих зусиль я знаходжу той, що треба, але там... там нема місяця серпня, а відразу після липня настає вересень, я намагаюся все ж таки вирахувати, що за день буде восьмого, але календар перетворюється на мурашник, мурашки весело розбігаються, і тоді я прокидаюся й полегшено витираю піт із чола, усвідомивши, що це тільки сон. Смерть мене манить, мов найкраща коханка, і той момент, коли я віддаюся їй, стає моїм нав’язливим маренням, вона хтиво бере мене у безліч способів — отруєного, повішеного, зарізаного, утопленого, розтовченого, застреленого. Останній варіант збуджує найсильніше, принаймні у фільмах коханці зазвичай стрілялися. Постріл у скроню має в собі щось шляхетне, звичайно, якщо не скористатися «береттою» або «люґером», які тобі враз вивалять півчайника, ні-ні, стрілятися слід із чогось делікатнішого, щоб тільки акуратна дірочка, тоненька цівочка крові й більш нічого. Момент, коли я приставляю до скроні пістолета, уявляється аж надто яскраво, поволі я настільки призвичаююся, що мені іноді здається, ніби я ношу пістолета при собі. Водночас оте усвідомлене самогубство мене гнітить, бо коли я починаю по порядку розкладати усі свої негаразди, то з кожним можна дати раду, але всі разом вони кидають мене у паніку, змушують сховатися, забитися у нірку і не висовувати носа. Це ідеальний стан, але не можливий, тому залишається запорпатися в домовину і спати, спати, спати...

Мені подумалося, що для повноти картини я мушу побувати на острові ще й з Лесею. Можливо, вона внесе ясність у мої сумніви, а як ні, то бодай допоможе перемогти вплив острова на мене, щоб я сприймав його саме як клапоть землі й не більше, а не мов якусь живу істоту, здатну гіпнотизувати і підкоряти своїй волі. Врешті-решт, можливо, острів увібрав у себе всі Грицькові сни, його нічні марення і гріхи, а тепер вони атакують мене, мов комарі, дзижчать біля вух і не дають забути, що острів є, острів дихає і острів породжує сни.

Після сесії майже щодня Леся танцювала в нічному клубі, де танцюристки мали свої певні години: одні до опівночі, інші опісля, і щоразу мінялися. За столиками сиділи стрижені бандюки, бізнесмени з-під темної зірки і їхні стильні курви, усіляка шушваль, а вгорі висів тяжкий дим, буяв перегарний штин і скипав п’яний галас. Танцюристки спускалися зі сцени до столиків і своїми привабами, які були ледь прикриті пухнастими кольоровими пір’їнами, звабливо витрясали перед клієнтами, а ті віддячували банкнотами, які недбало запихали їм у щось схоже на бюстгальтери і май-точки, інколи хтось із відвідувачів дозволяв собі запхати у майточки й долоню, тоді лунали дівочий писк і сміх, але ніколи ніхто не обурювався. Я милувався струнким тілом Лесі, яка звивалася в іспанських та арабських танцях, обво-див-очима залу, що жерла її жадібними очима, і жодним порухом не зраджував себе тим, що знайомий з нею, що

і цього вечора, і будь-якого наступного я володітиму цим тілом, робитиму, що мені заманеться.

Коли я інколи приходив по неї, то сідав собі десь у кутику, офіціанти мене вже знали і приносили вино, я пив і ні з ким не спілкувався, а лише спостерігав, і тоді, коли я це робив, мені було безмежно цікаво. Здавалося, що я натрапив на справдешню золоту жилу, з якої фонтаном вдарить новий роман, але чомусь наступного дня все це видавалося мені не вартим піщинки. Половина відвідувачів були тут завсідниками, танцюристки мали своїх постійних закоханців, і, хоча це було заборонено адміністрацією закладу, окремі дівчата не відмовлялися переспати за гроші. Леся мене запевняла, що ні з ким тут не спала, я вірив і не вірив, уявляючи себе на її місці й гонорар сто доларів, і дякував Богові, що я не жінка, бо став би курвою. А який письменник з кур-ви? Хоча курва з письменника не таке вже й велике диво. Леся мала теж своїх закоханців. Один у мене викликав дику відразу — малий, але кремезний, з масивним золотим ланцюгом на бичачій шиї і браслетами на зап’ястях. Пальці з перстенцями він у розмові розчепірював і вимахував у повітрі, наче віялом. Щоразу після того, як Леся виконала номер, він підкликав її до свого столика, садив поруч, цікавився, що вона буде пити, і Леся, виконуючи побажання директора, яке стосувалося всіх танцюристок, замовляла неодмінно щось дороге. Вони пили й розмовляли, я не чув ані слова, але бачив його рухи, пальці віялом, несамовиту посмішку, він не дозволяв собі ніколи нічого непристойного, але очі виразно здирали з Лесі рештки її небагатого гардеробу, очі його проникали у всі потаємні місцини витонченого тіла, просвердлювали дірочки і їли поїдом, він точив її, мов шашіль, і мені здавалося, що за кожним разом її стає дедалі менше й менше. А потім він виймав із гаманця кілька доларів, скручував їх у тоненькі рурочки й запихав Лесі у волосся, мов папільотки, від чого вона починала скидатися на японську гейшу. Танцюристки всі ці «чайові» справно здавали в касу, звідки їм виплачували відсотки.

Можна було б сприйняти мої відвідини клубу і споглядання залицянь до Лесі за своєрідний акт мазохізму, якби не те, що подібні заклади мене приваблювали й раніше, світ міського дна лякав і манив, додаючи адреналіну. В клубі аж роїлося від осіб, які займалися рекетом і тримали «дах», переганяли крадені авта і готові були виконати будь-яке криваве замовлення. Бували тут і кримінальні авторитети — Муха, Хімік, Артур, Завіня, Помідор... Усі вони вже покійники. Муха, з яким мене познайомив Олюсь, здивував своєю начитаністю, він прочитав за своє життя дві книжки: «Метелик» Анрі Шар’єра і «Діви