Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.

Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.

- Перепрошую, - невпевнено мовив він, - я не хотів вас турбувати...

Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:

- Е-е... я, мабуть, піду, можна?

Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:

- Вибачте, що потурбував, я вже йду, - мало не крикнув він.

Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.

Небо за вікном було яскраво-червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.

Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п'ятдесят років тому.

Хтось постукав у двері кабінету.

- Заходьте, - ледь чутно мовив старий чарівник.

Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.

- А-а, Редл! - сказав директор.

- Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? - занепокоєно запитав Редл.

- Сідай, - звелів Діпіт. - Я щойно читав твого листа.

- О! - вимовив Редл.

Він сів і міцно стиснув руки.

- Мій любий хлопче, - лагідно мовив Діпіт, - я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?

- Ні, - відразу заперечив Редл, - я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього... до цього...

- Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? - поцікавився Діпіт.

- Так, пане професоре, - відповів, почервонівши, Редл.

- Ти маґлівського роду?

- Я покруч, пане професоре, - пояснив Редл. - Тато - маґл, а мати - чаклунка.

- І вони обоє?..

- Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім'я: Том - на честь батька, Ярволод - на честь дідуся.

Діпіт співчутливо поклацав язиком.

- Річ у тім, хлопче, - зітхнув він, - що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин...

- Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? - запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.

Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.

- Саме так, - погодився директор. - Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію... смерть тієї бідолашної дівчинки... У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити... е-е... джерело цих неприємностей...

Редлові очі округлилися:

- Пане професоре, а якби... ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..

- Що ти маєш на увазі? - аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. - Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?

- Ні, пане професоре, - швидко відповів Редл.

Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме «ні» професорові Дамблдору.

- Можеш іти, Томе... - Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.

Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам'яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.

Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.

- Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?

Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п'ятдесят років Дамблдор.

- Я був у директора, - пояснив Редл.

- Ну, а тепер іди спати, - сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. - Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як...

Не доказавши, він тяжко зітхнув, побажав Ред-лові «на добраніч» і пішов далі. Редл зачекав, поки Дамблдор зникне, а тоді швидко збіг кам'яними сходами, що вели до підвалу. Гаррі кинувся за ним.

Він був розчарований тим, що Редл завів його не в якийсь прихований перехід або таємний тунель, а саме у той підвал, де відбувалися Снейпові уроки зілля й настійок. Смолоскипи не горіли, тож коли Редл майже причинив за собою двері, Гаррі бачив тільки, як той стоїть, мов укопаний, біля дверей і пильнує за коридором.

Гаррі здалося, ніби вони простояли там не менше години. Редл і далі стовбичив біля дверей, підглядаючи у шпарку. І от тоді, коли Гаррі вже ні на що не сподівався і почав навіть думати про повернення в теперішній час, за дверима почулися чиїсь кроки.

Хтось скрадався в переході. Гаррі чув, як той хтось проминув їхній підвал. Редл безшумно, мов тінь, вислизнув з дверей і рушив услід, а Гаррі скрадався за ним навшпиньки, забувши, що його й так не чути.

Хвилин із п'ять вони прямували слідом за тими кроками, аж поки Редл раптом зупинився, прислухаючись до нових звуків. Гаррі почув, як зі скрипом відчинилися двері, а тоді хтось хрипко зашепотів:

- Давай! Мушу тебе випустити!.. Йди сюди... У ящик!..

Голос був досить знайомий.

Зненацька Редл одним стрибком зник за рогом. Гаррі рушив за ним. Він побачив темний силует здоровенного хлопця, який присів біля відчинених дверей, тримаючи в руках великий ящик.

- Привіт, Рубеусе! - голосно сказав Редл.

Хлопець з грюкотом зачинив двері