Читати книгу - "Останнє бажання"

— Зав'язати вам очі?— запитав Філавандрель.

— Відійди,— буркнув відьмак.— Іди ти в…

— A d’yeabl aep arse,— докінчив Жовтець, стукаючи зубами.

— Е, ні!— раптом мекнув дідько, підбігаючи й заслоняючи собою засуджених.— Вам що, розум відбило? Філавандрелю! Ми так не домовлялися! Ти повинен був вивезти їх у гори, потримати де-небудь у печерах, поки ми не закінчимо тут…

— Торкве,— сказав ельф,— не можу. Я не можу ризикувати. Ти ж бачив, що він, зв'язаний, зробив з Торув’єль? Я не можу ризикувати.

— Мені начхати, що ти можеш, а чого ні! Що ви собі придумали? Думаєте, я дозволю вам скоїти вбивство? Тут, на моїй землі? Тут, поруч із моїм селищем? Ви, прокляті дурні! Забирайтеся звідси разом зі своїми луками, інакше на роги підніму, ук, ук!!!

— Торкве,— Філавандрель витер руки об пояс,— те, що ми збираємося зробити,— необхідність.

— Duwelsheyss, а не необхідність!

— Відійди вбік, Торкве!

Козеріг потряс вухами, мекнув ще голосніше, витріщив очі й зігнув лікоть популярним у краснолюдів образливим жестом.

— Нікого ви тут убивати не станете! Сідайте на коней і забирайтеся в гори, за перевали! А якщо ні, то вам доведеться вбити й мене!

— Ну розсуди,— повільно проговорив біловолосий ельф.— Якщо ми залишимо їх живими, люди довідаються про тебе, про те, що ти робиш. Вони піймають тебе й замучать. Ти їх знаєш.

— Знаю,— буркнув дідько, усе ще заслоняючи собою Геральта й Жовтця.— Виходить, що я знаю їх краще, ніж ви! І не знаю, слово честі, кого слід триматися. Шкодую, що зійшовся з вами, Філавандрелю!

— Ти сам цього хотів,— холодно сказав ельф, подаючи знак лучникам.— Ти сам хотів, Торкве.

Ельфи витягнули стріли із сагайдаків.

— Відійди, Торкве,— сказав Геральт, стискуючи зуби.— Це безглуздо. Відійди убік.

Дідько, не рухаючись, показав йому краснолюдский же жест.

— Я чую музику… — раптом заплакав Жовтець.

— Таке буває,— сказав відьмак, дивлячись на наконечники стріл.— Не бери в голову. Не соромно подуріти від страху.

Обличчя Філавандреля змінилося, скорчилося в дивну гримасу. Біловолосий сеїдхе різко повернувся, щось крикнув лучникам, коротко, уривчасто. Ті опустили зброю.

На галявину вийшла Ліліє.

Це вже не було худе сільське дівчисько в грубій полотняній сорочці. По вкриваючій галявину траві йшла — ні, не йшла — пливла до них Королева, сяюча, золотокоса, вогненноока Королева Полів, прикрашена гірляндами квітів, колосся, трав, від якої перехоплювало подих. Біля її лівої ноги тупцювало на неслухняних ніжках оленя, біля правої шелестів великий їжак.

— Dana Meabdh,— шанобливо вимовив ФІлавандрель. Потім нахилив голову й опустився на одне коліно.

Схилили коліна й інші ельфи, повільно, ніби неохоче, один за одним, низько й шанобливо схиляючи голови. Останньою, хто опустився на коліна, була Торув’єль.

— Hael, Dana Meabdh,— повторив Філавандрель.

Ліліє не відповіла. Вона зупинилася за кілька кроків від ельфа, повела блакитним поглядом по Жовтцю й Геральту. Торкве, хоч і він теж зігнувся в поклоні, відразу взявся розв'язувати вузли. Ніхто із сеїдхе не поворухнувся.

Ліліє продовжувала стояти перед Філавандрелем. Вона не вимовила ні слова, не видала ні звуку, але відьмак бачив, як змінюються обличчя ельфів, відчув обволікаючу їх ауру й не сумнівався, що між цією парою відбувається обмін думками. Дідько раптом потягнув його за рукав.

— Твій друг,— тихо промекав він,— призволив зомліти. Саме час. Що робити?

— Дай йому кілька разів по пиці.

— Із задоволенням.

Філавандрель піднявся з колін. За його наказом ельфи миттєво кинулися сідлати коней.

— Ходімо з нами, Дана Меабдх,— сказав біловолосий ельф.— Ти нам потрібна. Не залишай нас, Споконвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Ми загинемо без неї.

Ліліє повільно похитала головою, указала на схід, у бік гір. Ельф вклонився, смикаючи в руках прикрашені віжки свого білогривого коня.

Підійшов Жовтець, блідий і мовчазний, підтримуваний дідьком. Ліліє глянула на нього, посміхнулася. Подивилася в очі відьмакові, дивилася довго. Не вимовила ні слова. Слова були не потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув’єль. Геральт подивився в чорні очі ельфійки, що горіли над бинтами.

— Торув’єль … — почав він. І не докінчив.

Ельфійка кивнула, зняла з луки сідла лютню, прекрасний інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева з витонченим, різьбленим грифом і мовки вручила Жовтцю. Поет прийняв інструмент, поклонився. Теж мовчки, але його очі говорили багато про що.

— Вибачай, дивна людино,— тихо сказав Філавандрель Геральту.— Ти правий. Слова не потрібні. Вони нічого не змінять.

Геральт мовчав.

— Після довгих роздумів,— додав сеїдхе,— я дійшов висновку, що ти був правий. Коли пошкодував нас. Тому до побачення. До швидкого побачення. У той день, коли ми спустимося з гір у долину, щоб умирати з гідністю. Тоді ми будемо шукати тебе, я й Торув’єль. Не підведи нас.

Вони довго мовчали, дивлячись один на одного. Потім відьмак відповів коротко й просто:

— Я постараюся.

7

— О боги, Геральте,— Жовтець перестав перебирати струни, пригорнув лютню, торкнувся її щокою.— Це дерево співає саме! Його струни живуть! Який дивний звук. Холера, за таку лютенку кілька стусанів і трохи страху — дуже низька ціна. Я дозволив би бити себе з ранку до вечора, якщо б знав, що отримаю. Геральте! Ти взагалі мене слухаєш?

— Важко вас не чути,— Геральт відірвався від книги, глянув на дідька, який увесь час заядло пищав на якійсь дивній дудці, виготовленій зі шматочків очерету різної довжини.— Та чую я вас, уся округа вас чує.

— Duwelsheyss, а не округа,— Торкве відклав дудку.— Пустир, і все тут. Глушина. Ех, шкода мені моїх конопель.

— Конопель йому шкода!— засміявся Жовтець, обережно підкручуючи вкриті майстерним різьбленням колки лютні.— Треба було сидіти в кущі, як миша під мітлою, а не лякати дівок, руйнувати дамби й споганювати колодязі. Думаю, тепер ти будеш обережнішим і припиниш свої фокуси, га, Торкве?

— Я люблю фокуси,— повідомив дідько, вищірившись.— І життя собі, без них не уявляю. Але хай вам, обіцяю, що на нових землях буду обережнішим. Буду… відколювати більш продумані номери.

Ніч була хмарна й вітряна, вітер валив очерет, шумів у кущах, у яких вони розбили бівуак. Жовтець підкинув у багаття хмизу, Торкве вертівся на підстилці, відмахуючись хвостом від комарів. В озері плеснулася риба.

— Нашу поїздку