Читати книгу - "Навіжені в Перу"

О 22:10 за нами зайшов мер, і всі разом ми пошурували до центру міста.

Сеньйор Баутіста Рейес тюпав першим, оточений свитою радників та заступників. За ними у легкому ситцевому платтячку та в’язаній білій накидці величаво дефілювала Маруся. На свято дівуля готувалася, наче пудель на виставку: причепурилася, зробила манікюр, нафарбувалася і т. д. (Мушу визнати, виглядала вона дійсно шикарно; все чоловіче населення Пуно подовгу не зводило з неї хтивих поглядів, що, зрозуміло, страшенно злило мого напарника.) Тьомик звивався слідом за Марусею, виявляючи їй різноманітні знаки уваги. Дівчина час від часу віддячувала йому грайливим поглядом і посмішкою, від чого Артем млів і мружився, наче щеня, якому почухали за вухом. Я, встромивши руки в кишені і втягнувши голову між пліч, замикав процесію. Час від часу крадькома діставав з кишені рацію і зв’язувався по черзі то з Маргаріто, який чекав у аеростаті на підльоті до містечка, то з його напарником, ще зовсім юним кирпатим хлопчиною, що вже півдня теліпався прив’язаний на вершечку новорічної ялинки.

Щойно побачивши нас, натовп завирував і зашумів, немов розбурхане море. Чим ближче ми підходили, тим гучніше звучали вітання, а коли, наблизившись, почали протискатися до трибуни під ялинкою, несамовите горлання юрми заглушило, неначе ударна хвиля від вибуху бомби, святковий оркестр.

— Такого я геть не очікував! — мовив мені на вухо Тьомик.

Я знизав плечима, мовляв, мені байдуже.

— Хвилюєшся? — непевним тоном поцікавився напарник.

Протягом кількох секунд, задерши голову догори, я мовчазливо вглядався у загуслу темряву небес. Застигла моторошна чорнота стікала духотою. З-над озера на місто наступали важкі темно-сірі хмари, вони повільно повзли, неначе танки, ледь-ледь проступаючи крізь пітьму. Чи непокоївся я? Та мене ледь не розривало на шматки від хвилювання, а з нервів, здавалося, скоро вилітатимуть блискавки! Я розумів, що через низький рівень хмар дирижаблю доведеться лавірувати близько до землі та ще й у суцільній темряві. Якщо він зачепить гору або, не приведи Господи, якусь будівлю в Пуно… У мене мурашки по спині бігали від однієї думки, що тоді буде. Проте я мовчав.

— А я хвилююся, — не дочекавшись моєї відповіді, продовжив Артем, — і за Марусю, і за дійство. Треба, щоб усе пройшло на найвищому рівні.

— Душно, — нарешті глухо промовив я, — здається, буде гроза…

По черзі ми піднялись на поміст і зайняли свої місця за трибунами. Я зауважив, що Тьомик, як завше, через надмірну увагу до своєї персони був вельми збуджений і з очманілим блиском у очах безперестанку махав рукою натовпу. Маруся стримано всміхалась, вдаючи, що не помічає сотень повітряних поцілунків, що неслись до неї звідусіль. Мені ніхто не махав. Засмаглий і барилкуватий, я скидався на звичайного перуанця. Крім того, я важко дихав, пітнів і нервував, підсвідомо вчуваючи наближення катастрофи.

Першим узяв слово Баутіста Рейес. Тлустий вельможа виповз на кафедру, поважно привітав усіх присутніх, потім представив юрмищу гостей-героїв з далекої України, які невдовзі продемонструють дорогій публіці першорядне новорічне видовище, а потім ще довго торочив усяку нісенітницю, яку зазвичай плетуть можновладці на публічних зібраннях: про те, як влада старається і дбає про добробут рідного міста, про те, скільки зробили у минулому році і скільки всього ще буде зроблено в наступному.

Далі за сценарієм я мусив сказати кілька теплих слів від усієї української делегації. Сеньйор Рейес дзвінко виголосив моє ім’я — я поволі підвівся зі свого місця, одначе перед тим, як підійти до мікрофона, востаннє зв’язався з Маргаріто по рації, цікавлячись, чи все у нас гаразд.

— Я на підльоті, сеньйоре, — пролунала заспокійлива лаконічна відповідь. — Все в нормі.

Затим я віддав йому команду висуватися до центру міста. З динаміка долинуло скрипуче «Roger you, señor!»[51], за яким слідувало клацання стартера авіаційних двигунів. Годинник показував 23:17. Вечір наближався до кульмінаційної точки.

Від імені всіх українців я привітав жителів Пуно, подякував за такий теплий прийом і увагу до наших скромних персон. Потому розповів трохи про Україну, про наші порядки, традиції та звичаї. На завершення сказав кілька слів про себе і свого напарника (Тьомик з готовністю зіскочив із лави і, уклонившись, став поряд мене), сором’язливо оминаючи найбільш пікантні моменти нашої спільної діяльності у Мексиці та Перу. А тоді — я замовк. За моїми прикидками часу, відведеного на мою промову, було достатньо для того, щоб пригнати дирижабль до майдану. На годиннику блимало 23:29, але… аеростата ніде не було.

Над центральним пунівським плацом зависла ніякова мовчанка. Вся площа нетерпляче чекала обіцяного перформансу. Я застиг за кафедрою, немов бронзовий пам’ятник, Тьомик нетерпляче переминався з ноги на ногу трохи поодаль, а поряд нього Маруся очікувально кліпала широко відкритими очиськами, підбадьорливо стискаючи лікоть мого напарника. «Щось сталося! Щось сталося!» — відбійним молотком гупало у мене в голові. Для того, аби трохи потягнути час, я вирішив екстрено змінити план новорічних заходів і запалити ялинку до прибуття дирижабля.

— Тьомо! Пс-с… пс-с… Чуєш мене? Вмикай гірлянди, — шепочу через плече напарнику.

— Що?

— Я кажу: вмикай ті довбануті гірлянди, треба потягти час до прибуття дирижабля, — а потім повертаюсь до натовпу і на весь голос, стараючись не видавати хвилювання, говорю іспанською: — А зараз, панове, мій товариш здійснить урочисте запалення ялинкових вогнів!

Стовписько незадоволено загуділо. Невже оце й усе свято: двоє білобрисих чудил запалять новорічне дерево на парадній площі? Безперечно — і я їх повністю розумію — перуанці почували себе ошуканими.

Одначе Тьомик наче й не помічав невдоволення юрми. Він вийшов наперед і застиг, наче месія, розпростерши руки над натовпом, тримаючи в одній долоні штепсель, в іншій — шестирозеткову «переноску». Яскравий прожектор виразно освітлював мого напарника, неначе викарбовуючи з темряви його статну фігуру. Було помітно, що Артем хвилюється, він важко дихав, його руки тремтіли, втім, незважаючи ні на що, повільно наближались одна до одної. І ось за якусь секунду до того, як мій напарник був готовий всадити штепсель у розетку, я кинувся навперейми і заволав:

— Сті-і-ій!!!

Тьомик завмер.

Натовп затих.

Десь на північному-заході зародилося й росло монотонне гудіння, після чого у небо над площею, практично черкаючи шпилі найвищих будинків, повільно впливла здоровенна матово-сіра сигара дирижабля.

Юрба ахнула.

На бортах цепеліна спалахнули потужні прожектори. Шість чітких яскравих променів пломенистими списами простромили темряву.