Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

— Estámos listos[117]? — голосно спитав він і, не дожидаючись відповіді, завів моторчик.

Човновий двигун трохи попручався, але перегодя таки загарчав, випустивши над собою грибок сірого диму. В повітрі добряче засмерділо соляркою. Човняр побожно перехрестився і спрямував плоскодонку вниз за течією.

Розмаїта зелень з покотистих берегів заповзала в грязьку воду, повністю скриваючи надбережжя. Деякі дерева підхоплювалися буквально з води. Ми славно шкварили між ними розплавленою каштановою течією, затиснуті з обох боків пухнастими малахітовими заростями й прикриті згори блакитним полумиском неба. За нами метляв іскристий шлейф бризок і сизий димок двигуна.

За одним із вигинів річки я уздрів військовий пост на правому березі. І то, знаєте, геть такий як у фільмах показують: купа навалених один на одного мішків з піском, між ними кілька кулеметів та міномет, а поодаль — командна будка під навісом з пальмового листя. Між кулеметами проходжувались засмаглі військові в кепі з коротким козирком та сорочках із закачаними рукавами. Вони проводжали нас поглядами, а ми проводжали їх, поки наш човен не зник за наступним вигином Усумансінти.

— Там Гватемала? — спитав я човняра, тицьнувши пальцем на протилежний берег, туди, де щойно зник прикордонний пост.

— Sí, señor.

Я не знаю, що він там собі надумав, але за хвилину після мого питання наш опецькуватий шкіпер круто повернув плоскодонку в напрямку зелених заростей на гватемальському березі. Через кілька секунд ми проскочили центр річки і запливли в територіальні води Гватемали.

— Estámos ya en Guatemala, señor[118].

Я кивнув. За два з половиною тижні я більш-менш освоївся з іспанською, аби розуміти, що мені кажуть. Я, звісно, не зрозумів, нащо той піжон таке виробив, але, подумалось тоді, нехай дитя побавиться. В разі потреби, припускав я, ми поспіємо втекти на мексиканську територію, якщо, звичайно, гватемальським прикордонникам не пощастить накрити нас першим мінометним залпом.

Так що формально за цю поїздку я побував у двох країнах Нового Світу: Мексиці та Гватемалі.

Яхчілан порівняно з Бонампаком виявився величезним культовим центром. Древнє місто складалося з кількох різних частин — Gran Plaza (Головна Площа), Gran Acrópolis (Великий Акрополь), Pequeña Acrópolis (Малий Акрополь) та Templos del Sur (Храми Півдня), розкиданих на узвишшях над брунастою Усумансінтою. Різниця у рівнях між Gran Plaza та Храмами Півдня складала майже триста футів. Нині між їх руїнами зовсім не зосталось проходів, тому нам доводилось дряпатися просто у джунглях під акомпанемент тигрячого рику, який створювали нікчемні мавпи-ревуни.

Це була найбільш дика і неприступна місцина з усіх, які мені довелось навідати в Мексиці. Мені лестило, що я, простий пересічний українець, дійшов до такої чортової глушини, де навіть туристів зі Штатів чи Британії не часто можна побачити, а що вже казати про співвітчизників з України. До Яхчілана не було жодної дороги по суші, асфальтової, кам’яної чи ґрунтової, біля нього не було поселень ні зі сторони Мексики, ні Гватемали. Дістатися туди можна лише водою — на човнах по Усумансінті.

Усе навкруг стояло заросле, запущене, вщерть обвите в’юнкими ліанами; у Яхчілані ніколи не велись розкопки. Мабуть, саме через це Яхчілан найбільше припав мені до душі. Зовсім не через сувору велич, витонченість чи екстравагантність архітектури.

Просто… Яхчілан — справжній. Яхчілан має те, чого не має жоден інший археологічний сайт: атмосферу первозданної дикості, не підпертий бетонними дорогами, не звульгаризований всюдисущими продавцями непотребу, язикатими гідами та полчищами роззявкуватих туристів. Він зберіг дух великих майя — дух своїх творців. Там усе по-справжньому: справжні джунглі, справжні індіанці, справжня спека, що розтопленим плавом ллється з розжареного неба. І піраміди там справжні. Таких більше нема ніде…

Тої ночі ми знову ночували в «готелі», на який звідусіль насувались первозданні нетрища: він був ще більш дикий ніж той, у якому провели ніч напередодні. Я довго не міг склепити очей, дослухаючись, як за сіткою, за якихось кілька метрів від мене, копошаться і перегукуються невідомі тварюки.

* * *

Другого ранку ми знов піднялись на зорі. Молодий худорлявий провідник з очима, як у ящірки, чекав надворі. Ще один типовий майя. Він мало чим відрізнявся від древніх, намальованих на стінах храмів у Бонампаці: такий самий високий лоб, довгий приплюснутий ніс, витягнута вперед нижня щелепа. Я дивувався, як за стільки століть його предкам вдалось уберегти власну кров від іспанських домішок. Інцест? Чи може їх, нащадків майя, значно більше в цих диких пущах, аніж показують офіційні дані?

Після сніданку ми вишикувались перед ним з готовими наплічниками. Він навіть не оглянув нас. Не спитав, чи є у нас вода і репелент. Взагалі нічого не спитав, лише коротко буркнув:

— Vamos[119]!

Потім розвернувся і почимчикував до похмурого тропічного бору, заклавши півметрового мачете на плече.

Він мені одразу не сподобався. Голос у нього був, знаєте, як котлета в шкільній їдальні: твердий і несмачний.

За провідником, цявкаючи наліво і направо, теліпалась його дворняга, а за нею чеберяло наше тріо, поки що радо перемовляючись і крутячи головами навсібіч.

Пройшовши кілометрів зо два, ми повернули з обходженої дороги і вступили в душний праліс. Нас миттю накрило спекою.

До останнього моменту я ще вірив, що «екотур» — це «екотур», тобто така собі мила прогулянка протоптаними стежками тропічного лісу, адаптована під розніжених туристів. Але чим далі ми йшли, тим щільнішими ставали довколишні зарості, загущуючи ядучі випари. Духота напосідала, вливалась крізь вуха, ніздрі і рот, плавила очі. З кожним вдихом шматки блювотно теплого повітря липкими кавалками скочувались у легені. Скоро крони тропічних дерев зімкнулись над нашими головами непроникним панциром, а ми продовжували йти, прокладаючи дорогу в монолітних сутінках.

Останні сумніви стосовного того, що чигає на нас попереду, розвіялись, коли наш маленький загін опинився перед мілким, хоча доволі широким потічком. Ширина струмка сягала метрів чотирьох-п’яти, хоча в найглибшому місці діставала ненабагато вище колін. Вода була чистою. На дні в піску проглядались великі круглі камені.

Молодий майя, не задумуючись, перетнув прудку течію вбрід і вичікувально спинився на тому боці. Його ящіркові очі загадково полискували з того берега.

— Ми що, маємо йти за ним?! — вирячився на індіанця Френк.

Я не був надто шокованим, але мені це теж не сподобалось.

— У тебе є інші варіанти? — кажу.

— Нам… нам ніхто не казав про таке, — по-дитячому ображено прогудів Френк.

Провідник нетерпляче махнув нам з того берега, мовляв, давайте ворушіться, і знову з незворушним виглядом втупився у простір над нашими головами. На