Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

долівкою і закіптюженими стінами. Від цього суть не змінюється. Просто частина душі будь-якої людини залишається в рідних стінах, дбайливо оберігається ларами і пенатами[55] і тягне до себе, намагаючись возз'єднатися з рештою, тою, яка знаходиться в мандрах. Тут бере початок слово Батьківщина. Адже за стінами рідної домівки знаходиться клапоть землі, природи, краси рідного краю. А далі? Далі сотні і сотні верст лісів, лук, полів і ставкових плес. Ріки. Гори. Степи. Міста і села з тисячами тих, хто спілкується на рідній для тебе мові. Має схожі радощі і печалі. Ціла Україна. Але початок її тут, поміж рідних стін. Поряд з людьми, які дали тобі життя, виховали тебе, долали поряд з тобою труднощі та невдачі, ділили радощі і біди…

– Заради цього варто покидати її! – вдруге повторив Іван і зітхнув. – Добре у нас, батьку!

– Авжеж добре, синку! – Федір і не намагався приховати майже дитячу радість. – А буде ще краще! Гей, а хто там?! Такий бенкет справимо, якого цього року ще не бачено! У Вороновицю за сотником пошлю, за осавулом, за старшиною! Та що там… На десять верст хто є козацької породи, всіх покличу! Агов, хлопці, чи ви, скурві діти, не чули?! – кричав Богун крізь розчинене вікно за давньою своєю звичкою. – Мерщій в погреба. Вино діставай! Горілку діставай, мед неси! І щоб мені до вечора троє свиней та троє телят на столі стояли в потрібному вигляді!

І вже за півгодини Мирон Охріменко заклопотано походжав по подвір'ю, віддаючи челяді необхідні розпорядження, палахкотів вогонь у кабиці – під очеретяним навісом літньої кухні жінки куховарили. Туди тягали дрова кілька парубків, сміхотливі дівчата носили на коромислах дерев'яні відра з криничною водою. У Вороновицю і навколишні хутори помчали комонні гінці із запрошеннями на бенкет, що його пан хорунжий давав на честь повернення сина із Січі, від військової науки. Десь за хлівами й оборами пронизливо заверещала, прощаючись із земним життям, бідолашна свиня.

А увечері, коли сонце впало за обрій, забираючи за собою спеку минулого дня, і настала благодатна прохолодна пора, на хуторі Богуна бенкетувала замалим не вся Вороновицька сотня. Столи, виставлені серед двору підковою, увінчував поміст, на якому розташувалися музики, додаючи переривистим співом сопілки, дзвоном цимбал і цвітастим голосом кобзи святковості цьому радісному для старого Федора вечору. Полилась рікою оковита, потяглися вервечкою челядинці, несучи блюда, полумиски і тарелі. Проголошувались гучні заздравиці за господаря, який виростив такого славного воїна, за мир і злагоду дому, що так радо прийняв гостей, за славу козацьку, за Батьківщину і Запоріжжя.

Та все ж щось не так було в настрої козаків. Омелько, який сидів поруч з Іваном, пив та їв нарівні з усіма, але чимраз похмурішим робився його погляд. Примруживши очі, поглядав він на реєстрових козаків, поряд з якими боронив колись окопи Хотина, а тепер пив чарку пінної горілки. Перебігав очима з одного обличчя на інше, немов шукав щось втрачене і не міг відшукати, і, розуміючи це, похмурнів усе більше. Це не втекло від уваги Івана.

– Ти чимось стривожений, Омельку? – запитав він.

– Ні, – відповідав козак, – напевне ні. Це лише горілка… Ет! А наливай-но Іване ще по одній! Розгонимо сум, тугу-печаль.

Іван хитнув головою на знак згоди і почав розливати, заодно прислухаючись до розмови, яку дотепер пускав повз вуха. Розмова точилася поміж двома сивовусими козаками, які сиділи навпроти.

– То, Семене, діло не хитре – ляха дражнити. Та тільки це все одно, що лоскотати ведмедя шилом, така моя думка. Тут не вспієш кліпнути, а тебе вже й живого немає, – неспішно, як людина звикла до того, що до її слів прислухаються, мовив перший козак.

– А я про що? – відповідав йому другий. – Багато вже їх таких було, які супроти Польщі повставали, а де вони тепер? Жодний власною смертю не помер, лядського ката не уник, так ось воно… Але річ навіть не в тім! Павло думає, що ми дурніші, ніж він. Ну скажи ти мені, вельмишановний свате: чого він забажав? Навіщо на Низ подався, Слобожанщину і Подніпров'я ворохобити? А я скажу! Булави він захотів, булави гетьманської! Військова хоругва йому, бач, стала замалою честю. Чи, може, не так?

– Так, дорогий свате, істинна правда! Доки він булави доправлятиметься, лиха доправиться. І не лише на свою дурну голову! Воно і на наші, на наші голови впаде! Ось побачиш. І тричі не правий Васько Томиленко, якщо попускає реблізанту. Він повинен був за Павлюком дивитися, для того й в гетьмани обраний. А він що? Базікало воно і є базікало. Повинен був сам, своєю рукою у війську лад навести, тоді ляхи б не сіпалися. А тепер, чув я, Конєцпольський уже коронне військо збирає, шляхті універсали шле, аби свої надвірні хоругви до нього приводили. Велика біда буде.

– Так-то воно так, але що Томиленко може? А ніщо! На Низу черні зібралося двадцять тисяч… та й не добре нам проміж себе колотнечу чинити, брату супроти брата ставати. А миром Павлюк від свого не відступиться.

– Брат на брата, мовиш? А які вони нам брати? За душею ні шеляга, вітер що в кишенях, що в голові. Одно слово – гультіпаки. Таким і втрачати нічого. А ми маємо, що втрачати! Ти думаєш, як дійде до війни, сейм буде нас ділити на своїх і чужих? Зась! У них у воєводствах польських голопузої шляхти – хоч міхи натовкай. І кожен з тих голодранців до наших земель ласий. Вони, може, тільки приводу й очікують, а тут Павлюк цей самий привід їм і подарує. От вони й прийдуть до тебе, постукають у двері. Не самі постукають, з кварцяним військом… Ні, якщо самі Бута не зупинимо, усім пропадати.

– Що ж нам робити?

– А ти, пане свате, пометикуй. Рада збереться скоро. Моя думка: потрібно Томиленка на гетьманстві міняти і впритул підступатися до Павлюка. Словами мудрими підступатися. А як не почує, тоді й збройною рукою. Інакше він нам ще всім боком вилізе!

Сивий, з хитруватими очима, «пан сват» важко зітхнув і похитав головою:

– Так-так… Ех, нещасна Україна. І чому воно в нас одвічно таким чином, що абияк, тільки б не у спокої та в мирі? Як не татарва, то турки. Як не ляхи, то самі на свою безталанну голову біди шукаємо! Я он тільки косяк коней купив, триста голів, добра порода, шляхетна. Розводити думав. І як то тепер воно має бути?

– Ой, не кажи, чоловіче. У