Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Розділ двадцять четвертий

Коралове королівство

Як не дивно, прокинувся я з ясною головою. Це пробудження ознаменувалося сюрпризом: я лежав у своєму ліжку, у своїй каюті! Гадаю, що моїх супутників також перенесли до їхньої каюти. Чи дізнаємося ми, що трапилося минулої ночі? Чи, може, давніше? Хто зна, наскільки сильним було те снодійне і скільки часу ми проспали. Залишалося лише сподіватися, що якась випадковість колись допоможе нам розібратися з цією таємничою історією.

Мені страшенно захотілося подихати свіжим повітрям. Але спершу треба було перевірити, чи можу я вийти, чи не зачинена, бува, моя каюта. Я штовхнув двері — і вони легко відчинилися. Я пішов вузьким коридором до трапу. Люк був відчинений, я вийшов на палубу. Нед Ленд

і Консель вже були там і чекали на мене. Я поцікавився, як вони спали. Вони нічого не пам'ятали, лише те саме, що і я: заснули у каюті для полонених, як в'язні, а прокинулися у своїх кімнатах, як шановані гості.

«Наутилус», як і раніше, був таємничим і здавалося, що крім нас тут нікого немає. Але він рухався, а отже, хтось ним керував. Ми йшли відкритим морем з помірною швидкістю. Ніяких змін на борту не відчувалося.

Після вчорашньої «пригоди» Неду Ленду ще більше хотілося вирватися з цього корабля. Та даремно він впивався поглядом у небокрай, океан був неозорою пустелею води. Не було видно ані жодного вітрила, ані смужечки землі. Дув сильний західний вітер. «Наутилус» торував свій шлях, плавно перевалюючись з хвилі на хвилю.

Коли резервуари наповнились повітрям, наше судно занурилося на п'ятнадцятиметрову глибину. Це була саме та глибина, з якої за необхідності легко піднятися на поверхню. Пригадую, що того дня, 19 січня (дату я встановив пізніше, коли з'ясувалося, що спали ми не довше доби), «Наутилус» неодноразово пірнав і виринав. І щоразу помічник капітана виходив на палубу, оглядав виднокіл і вимовляв свою традиційну фразу. Це було так незвично, оскільки раніше ми піднімалися на поверхню щоранку, а потім цілий день і ніч пливли під водою.

Капітан Немо не з'являвся. До обіду я бачив лише одного члена екіпажу — незворушного стюарда, який, як завжди, мовчки і з повагою прислуговував за столом.

Близько другої години по обіді у вітальню, де я впорядковував свої записи, увійшов капітан Немо. Я вклонився йому, і він мовчки кивнув мені головою. Я продовжував працювати, у глибині душі сподіваючись, що капітан заговорить про події минулої ночі. Але він мовчав. Я глянув на капітана. Він мав втомлений вигляд. Його почервонілі очі свідчили про те, що він не спав цієї ночі. Глибокий сум і горе наклали відбиток на його вольове обличчя. Він повільно міряв кроками вітальню, то сідав на диван, то за хвилину вставав, брав до рук першу ліпшу книгу і, навіть не глянувши на неї, відкладав убік, підходив до приладів, але ніяких записів не робив.

Нарешті він звернувся до мене:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я не очікував такого запитання, тому мовчки дивився на нього.

— Ви лікар? — ще раз запитав він і додав: — Багато ваших колег здобули медичну освіту, наприклад Грасольє, Мокен-Тандон.

— Так, — відповів я, — мені доводилося працювати лікарем. Перш ніж стати працівником музею, я був ординатором клініки і декілька років займався медичною практикою.

— Прекрасно, пане Аронаксе!

Вочевидь, моя відповідь цілком задовольнила його. Я не знав, чому він раптом цим зацікавився і вирішив, що відповідатиму залежно від характеру запитань, а сам уточнив:

— А чому ви питаєте про це?

— Пане Аронаксе, — відповів капітан, — один із моїх матросів потребує допомоги лікаря. Чи не могли б ви оглянути його?

— Невже на борту є хворий?

— Так, — коротко відповів капітан Немо.

— Я радо допоможу йому.

— Ходімо.

Мушу зізнатися, що серце моє забилося частіше. Я ні на мить не сумнівався, що хвороба матроса пов'язана з подіями минулої ночі. А уся ця таємнича історія цікавила мене не менше, ніж сам хворий.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутилуса» і відчинив двері у кабіну, що розташовувалася поруч із матроським кубриком.

Там на койці лежав чоловік років сорока. Обличчя хворого було англосакського типу.

Я підійшов до койки. Переді мною лежав не просто хворий — поранений! Його голова, обв'язана закривавленими бинтами, безвольно лежала на подушках. Пов'язку треба було знімати дуже обережно. Поранений дивився на мене широко розплющеними очима, і доки я розбинтовував його голову, жодного разу не застогнав.

Рана була жахливою. Череп пробитий якоюсь тупою зброєю так, що утворився отвір, крізь який частина мозку вилізала назовні. У результаті багатьох крововиливів, кров запеклася згустками, а пошкоджена мозкова тканина перетворилася на червоняву кашку.

Складний випадок: контузія і струс мозку одночасно. Дихав поранений важко. Обличчя його час від часу спотворювалося судомою. Я поставив типовий діагноз: запалення мозку з паралічем рухових центрів.

Я намацав пульс. Серце працювало з перебоями. Пульс то пропадав, то з'являвся. Кінцівки його вже починали холонути: людина помирала, і ніяких шансів на щасливий кінець у неї не було. Я наклав на рану чисту пов'язку, поправив голову на подушках. Обернувшись, я запитав у капітана Немо:

— Якою зброєю нанесено рану?

— Яке це має значення? — відповів капітан (я зрозумів, що правди він все одно не скаже). — Від сильного струсу зламалася рукоятка машини. Вона вдарила йому просто у голову. Там стояв мій помічник. А той, хто лежить перед вами, підставив себе під удар. Брат прийняв смерть, щоб порятувати брата, друг — заради друга… що тут не зрозуміло? Це закон для усього екіпажу «Наутилуса»!.. Що ви скажете, як він?

Я вагався, не знав, чи варто казати правду.

— Говоріть сміливо, — мовив капітан. — Він не знає французької.

Я ще раз подивився на пораненого і сказав:

— Йому залишилося жити не довше двох годин.

— І ніщо не може його врятувати?

— Ніщо.

Рука капітан Немо стиснулася в кулак. На його очах виступили сльози. Я, правду кажучи, здивувався, бо не думав, що він здатен плакати.

Ще декілька хвилин я не відходив від пораненого. Холодне електричне світло підкреслювало блідість обличчя вмираючого. Я задивився на це виразне обличчя, пооране передчасними зморшками — незгладимими слідами бід, поневірянь та, можливо, злигоднів. Я сподівався, що з губ, які поступово остигали, от-от зірвуться слова, які відкриють таємницю його смерті…

— Дякую, пане Аронаксе, ви можете йти, —