Читати книгу - "Лялька"

— В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..

— Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів…

— Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий.

— Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..

— Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос.

— Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..

— Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…

— В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас.

— Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…

— Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов.

— Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос.

— А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем.

— Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…

— За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!

— Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів — і байдуже! Ех-хе-хе!..

— В усякому разі, він — темна особа, — зробив висновок ядушливий. — Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…

Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки».

І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..»

І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…

Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:

— Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він — наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…

Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…»

От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…

Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.

Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:

— Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…

І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?..

Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..

Проте я все зрозумів на другий день[61], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня:

— Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках…

— В яких, пробачте? — питаю, обурений її нахабством.

— Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, — відповідає дама.

Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!..

Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня.

— Ах! — вигукнула вона одразу. — Яка чудова ваза!.. Це, безумовно, французька майоліка, я розуміюсь на таких речах… Скажіть панові Вокульському, щоб прислав мені її, і (додала вона пошепки)… і… скажіть йому ще, що післязавтра о першій…

Коли вона вийшла, я сказав Лісецькому:

— Можете закладатися, що післязавтра ми взнаємо важливу політичну новину.

— Цебто третього червня?.. — відповів він, сміючись.

І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!..[62] Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини…

Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю…

А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон?

Господи боже, змилуйся над нами!..

Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро.

Правда, хороший чоловік Земба бігає від нових до старих і все намовляв їх на зближення, але у нього така нещаслива рука, що після цих намовлянь вони ще гірше починають дусатись одні на одних.

Може, якби наш першокласний магазин (а він безумовно першокласний!) розширювався поступово, якби ми щороку приймали по одному продавцеві, то вони розчинялися б серед старих, і гармонія