Читати книгу - "Шоколад із чилі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Може, принести вам щось почитати?
— От-от. Я б хотів… Удома лежить така синя течка, у моїй кімнаті за книжками. Прошу тебе, привези її.
— Течка?
— Так, там такі різні… документи. Вони мені потрібні.
Двоє літніх добродіїв справді заснули. Біля третього метушилася якась жінка, певне, дружина.
— А як там сад? — запитав старий.
— Ну, Лукаш маєприйти завтра. То приходити йому чи ні?
— А чому ні? Гадаєте, що я звідси не вийду і сад мені не знадобиться?
— Та знадобиться, але якщо ви хворі, то якось воно безглуздо.
— Безглуздо буде тоді, якщо рослини не висадять вчасно. Дитино, мені іноді здається, що лише цей садок мене й підтримує. Я тобі про неї розповідав, правда? — старий несподівано змінив тему.
— Трішечки…
— Ти коли-небудь закохувалася?
— Ви вже мене про це питали.
— Так, так. Не знаю, чому, але ця лікарня погіршує мені пам’ять, я лише тут відчув, що в мене склероз… Я тоді так закохався… як ніколи. Таке лише раз у житті трапляється, дитино. Лише раз. А найгірше, що це я все зіпсував. Не вона, я завжди думав, що вона. Але це не так.
— Ви добре почуваєтеся? — Лінка занепокоїлася, чи пан Антоній часом не марить, бо він говорив дедалі швидше, чимраз невиразніше. Дівчина боялася, що решта хворих зараз попрокидається, а вона була певна, що цей монолог призначений не для них. Здається, він і не до неї звертався, швидше до самого себе.
— Я хотів про це, дитино, комусь розповісти перед смертю. Синові не можу, він дуже любив матір, і будь-яка згадка про ту, іншу, його дратує… Я вже й не намагаюся. Тобі можу. Крім того, коли ти сіла на ту гойдалку… — обличчя пана Антонія наче просвітліло, а може, це весняне сонце проникало крізь жалюзі.
— Тільки не хвилюйтеся. Адже вам нічого не загрожує… Кажуть, що це нескладна операція…
Але пан Антоній її не слухав. Поринув у свої спогади.
— Ти виглядаєш так, як вона того дня… Чекала на мене на тій гойдалці, щоб мені сказати. Знаєш, вона була така вродлива, що позувала різним художникам. Я нічого проти не мав, навіть пишався цим. Якби ж то я знав, чим усе скінчиться… Розумієш, вони там пили вино, розважалися, і вона з тим художником…
Лінці аж недобре зробилося. Вона зовсім не хотіла цього слухати.
— Може, води поп’єте?
— Ні. Вона плакала, говорила, що не знає, чому, що все це дурниці, що лише раз. І що це ніколи більше не повториться. Я був тоді молодим хлопцем, мені важко було таке пережити. А вона потім весь час приходила, благала пробачити.
— Вона вас кохала.
— Так. І я її кохав. Усе життя кохав, а пробачити — не зміг. А ти би пробачила? — підвів на неї очі, мокрі від сліз.
— Я?..
— Так. Не сердься, дитино, що я тобі розповідаю такі речі, але я весь день чекав, доки ти прийдеш. Бачиш, ніхто цього не знає. Потім я різне людям казав, що вона виїхала, бо…
— Ви були занадто бідний…
— …що покинула мене. Навіть моя дружина не знала, що сталося насправді. Розумієш, коли опиняєшся в лікарні, хочеться якось усе виправити. А якщо виправити не можна, то бодай поділитися з кимсь. А тепер дай мені води.
Лінка піднесла пляшку до вуст старого. Пан Антоній пожадливо ковтав.
— Та й спраглий же я після цієї розповіді! — засміявся він. Пан Антоній здавався щасливим. Мабуть, через те, що нарешті комусь розповів, як усе було насправді. Лукаш мав рацію, не був це жодний мезальянс.
— А ви знаєте, що з нею сталося?
— Тепер однаково запізно.
— Чому?
Старий махнув рукою, аж крапельниця похитнулася.
— Обережно!
— А як там мій сад?
— Прийде Лукаш…
— Це твій хлопець, той Лукаш?
— Ні, лише товариш.
— Товариш, товариш, усі так кажуть.
— У мене самі товариші. А хлопець… Зрештою, яка різниця.
Задивилася у вікно. Був погожий сонячний день. Коли Лінка знову перевела погляд на пана Антонія, той уже спав. Дівчина навшпиньках вислизнула з палати, востаннє глянувши на сплячих стареньких. Усі дрімали з відкритими ротами, звідки в різному ритмі вилітали похропування й посвистування. Тихо зачинила двері.
Лише доходячи додому, Лінка згадала, що на неї чекає розмова з матір’ю. Мало того, що в неї геть не було сил після цього сповненого вражень дня, то вона ще й не знала, чого власне сподіватися. Нотацій? Крику? Від самої думки Лінці ставало зле. Вона була втомлена й сердита. Мати чекала на кухні. Кай, мабуть, уже спав, Адам сидів у себе й працював.
— Я залишила тобі обід, — сказала мама.
— Щось мені не хочеться.
— Твої улюблені макарони з тунцем.
— Супер.
Лінка справді не хотіла, щоб це вирвалося з таким сарказмом. Ну чому завжди, коли вона боялася, то нападала першою? На щастя, мати не звернула уваги на її тон.
— Я сьогодні багато думала про все це. Ти багато працюєш у цього пана…
— Антонія.
— Так. По кілька годин щодня. Три або й чотири рази на тиждень. Останнім часом практично щодня. Тобі платять?
— Ну, мамо, якби не ці гроші, то мені б не було чим заплатити за ліцей.
— Тобі вистачає?
Лінка стрималася від якогось ущипливого зауваження.
— Я отримую десять злотих за годину. Вистачає і на ліцей, і на дрібні витрати.
— Ти задоволена?
— Цією роботою?
Розмова почала нагадувати Лінці якесь інтерв’ю.
— Ну, так… Мамо, мені дуже пощастило. Не доводиться роздавати флаєрів на вулиці чи клеїти пробники в друкарні. Крім того, ми з паном Антонієм подружилися.
— Подружилися? Щоб він тільки не виявився якимсь…
— Ким? Збоченцем? Педофілом? Адже йому вісімдесят років, мамо, що ти таке кажеш! Крім того, невідомо, що тепер буде з моєю роботою. Пан Антоній лежить у лікарні, його оперуватимуть. Звісно, пан Даріуш, його син, сказав, щоб я приходила й далі, але до лікарні, але я ж не можу брати гроші за те, що його провідую…
Лінка раптом відчула страшенну втому. У неї не було сил відповідати далі.
— Це щось серйозне?
— Невідомо. Мамо, я просто падаю від утоми.
— Я пишаюся твоєю статтею. І… ще я хотіла тобі сказати, що ти дуже мужня.
Мужня? Нічого собі. Отже, наступного скандалу не буде. Може, це слово, якого вона досі ніколи в житті не чула, а може, якась лагідність у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.