Читати книгу - "Добло і зло"

ШО НЕ ЯСНО?

А що? Отак і появився Рибочка. Ну, не зразу він став сам собою, канєшно. Ще певний час він був «той чувак». Той чувак не забив мене до напівсмерті важкими томами Шолохова, і навіть ніжний томік Блока в горло не запхав. Він був на тусовці зовсім самотній, пив кока-колу і ставив мені ввічливі питання. Правда, потім він такі самі питання ставив і тьолочці з ямочками на щічках, у котрої «Мама і папа прадюсєри, я магла би стать і пєвіцей, і маделью, но вот рєшилі ми, што пісатєльніцей ета сєрьйознєй всєво. Что пішу? Ну тіпа Цвєтаєвай…» І на задку обкладинки її книжечки поезій і прози (тіпа Цвєтаєвої) повідомляється, що дєвочька ця — зєлєноглазий гєній літератури. Добре, шо не зєлєноглазоє таксі. Ех, жалко, тьолки її не бачили. Тьолкам я озвучила тільки прізвище «того чувака». А коли я доперла, що в мене з «цим чуваком» щось типу флірту і що він подзвонив мені, а не зєлєноглазому генію літератури, я тьолкам сказала:

— Кльово, що з ним ми роз’їдемося зараз. І що він у свою Індію надовше їде, ніж я на Кубу. Так що ніяких шансів. Останній раз фліртую. І остєпеняюся. Женюсь, можна сказати.

— На ньому?! — Вася має на увазі «цього чувака» (надалі Рибочку).

— За нього?! — ледь не поперхнеться фуа-грою Алігарх, коли ми з ним сидітимемо в черговому байдужому мені дорогому ресторані й закладатимемо парі на Дом Періньйон і довільний подарунок щодо мого заміжжя до кінця року.

— Ну чо зразу за нього… — супилася я.

Я дуже недовго знала Рибочку. Завжди недовго — скоро вечеряли, скоро пили каву, скоро ходили в кіно. Одного разу в кіні ледь жорсткого палєва не вийшло.

Сиділи ми, дивилися якусь казочку, ногами бовтали. Пили колу (він) і текілу (я).

— Любиш Ніколь Кідман? — спитав Рибочка про Ніколь Кідман. На вушко спитав. І все би нічого, тільки взяв він і торкнувся при цьому своїм волоссям моєї щоки. Коло ока. А там у мене ерогенна зона. Всьо пропало.

Решту казочки мліла. А потім, п’ючи каву після казочки, я ледь не зомліла, коли Алігарх сказав:

— Я заходжу в цей же кінотеатр, де ти!

Заїбісь!

— Класно…

— Де ти? До речі.

Довелося щось дуже-дуже тупо брехати Рибочці, кликати тьолок, котрі ходили на «Іронію судьби-2» і бігти вниз по сходах, шоби Алігарховий радар не запікав на Рибочку. Якої мами Алігарх припхався в це кіно, думати не було часу.

Найстрашнішим здавалося те, що попалюся перед Рибочкою з цим дядюном. І він перестане мене в кіно водити. І більше не торкнеться своїм чорним густим волоссям моєї голої білої щоки, ааав!!!

Але то таки дядюн мене попалив. Врешті-решт. В останню перед Кубою ніч до мене заїхав в гості один мій бувший полюбовничок. Теж пафосний такий, що всраться-не підняться. Я натравила на нього тьолок. Тобто він мене чекав зо дві години в нас удома. За той час над ним тьолки ізмивалися. Ізголялися. Сука, піздєц. Нема в нашій мові достатньо гидких слів, щоби пояснити те, як тьолки можуть поводитися. Молодчинки.

— Курити будеш? — з порога питаю я красівого мущіну, що сьогодні ввечері всім в аудієнціях відмовив, а до мене приїхав. І ось яка халепа тут.

— Привіт… — поправляє волосся він.

— Траву в смислі. Голландія. Нічо така. Бо в мене літак, я ненадовго.

Але я зайшла дуже надовго. Бо накуреному в сраку збиратися ой як важко. Я витягала одну зіжмакану шмутку за іншою, тьолки й мій екс-коханець сиділи на підлозі, пили коньяк і ствердно чи заперечно хитали головами стосовно мого прет-а-порте.

— Ета сексі, — казала Вася.

— Ета атстой, — казав Ведмідь.

Екс-коханець нічого не казав. Він був у сумному ахуї. Так що на ранок (чи не на ранок?) після того, як я набрехала, що в мене за дві години літак і з’їбалася до Рибочки, а відтак до Алігарха, пішов і навіть двері не зачинив.

Тьолки сильно обурювалися. Хоча в нас просто був поламаний замок.

Рибочка чекав мене у себе вдома. Їхала я дуже довго. Бо дуже повільно. Бо дуже страшно. Бо дуже накурена. Це вам не п’яна удаль молодеча і смертельні ДТП. Коли їдеш на швидкості 20 км на годину, хіба що триколісний велосипед у тебе втараниться.

Рибочкина квартира здалася мені велетенською, як стадіон.

— У мене неприбрано, вибач.

Піздєц. Неприбрано. В нього тупо ідеально прибраний стадіон. Він би вмер, якби до нас зайшов. І зазирнув під наше ліжко.

Ми сиділи з Рибочкою у діаметрально протилежних кінцях його помешкання. Я боялася щось казати, бо тупа була безпросвєтно. Бо накурена. І закохана. І неясно, що нас більше тупить. І одне діло тупити з тьолками і з ексами, а інше — з чуваком, на котрого хочеш хоч пару грам хорошого враження справити. Бо розлетимося і памінай как дуру звалі.

Він показував мені якісь свої фотки з Тайланду. Я кивала: «Угу». Все інше звучало би ще тупіше. Телефон я запопадливо вимкнула, щоби не дзвонив Алігарх, не питав, де я. Не в тому я стані, щоби прикидатися, буцімто з мамою розмовляю і кажу: «Вже іду-іду!!!»

— Ну, мені пора! — постала я посеред стадіону і незграбно, як мужик вилами, обійняла Рибочку. І поплескала по плечі, як водолаз ластою.

В ліфті Рибочка щось там спробував був наблизити свій писок до мого, але в мене там було так сухо, шо писком я вткнулася йому в плече і ні гугу. Біля машини Білочки, правда, ця спроба поцілунку сухими ротами повторилася. Вийшло нездало. Я швидко попрощалася і поїхала. Не дуже далеко — Алігарх мешкав за пару кварталів.

Варто було ввімкнути телефон, як на тобі:

— Альо! Альо!!! — кричав Алігарх. — Ти чого телефон виключила?!

— Я не виключила. Він сів. А я накурена. Папá. Не мішай. І без тебе стрьомно. Дякую, до побачення.

Дома він зі мною не говорив. Мовчки бігав зі списком в руках довкола своїх розкладених по підлозі комплектів сорочечок-поло і шортиків-сафарі. Пробковий шолом уже, певно, спакував. Все останніх колекцій пол-ен-шарків і їхніх друзів. Тю. В бідну країну їдеш, хлопе! Нарозумся трохи, нє? До комуністів же! Які білі шортики вище коліна? Те, що ще якось вилягає на двадцятирічних пєдіках-мєдведіках із глянцевих реклам, навряд чи буде личити волохатому дядюну за тридцять п’ять. Але ясно, що я нічо