Читати книгу - "Сад спочилих котів"

усвідомити, що відтепер не зможе не тільки, як йому заманеться, переліпити ожилу фігуру, котра заговорила, а навіть пристосувати її до бажань власного серця. Вислів "Я тебе створив" поставить у сміховинне становище навіть батьків, вже не кажучи про автора скульптури, що ожила, після того, як її покохали… Утім, незабаром і гончар, і статуя мають навчитися співжиття; гончар не відстоїть своє право на труд, до якого спонукатиме глина в садку; ожила керамічна постать, що заговорила, не увінчається гордістю за цей його успіх. Скульптура й сама витеше гончара; оберне його на витвір із матеріалів, добірніших за найдобірніший камінь: плоті, крові та кісток…]

Справа дійшла сюди й, направду, краяла серце. Мені не залишалося нічого, окрім як покластися на диво та вивернути ситуацію, що її намагався поліпшити в уяві. Або ж усе залагодити, поставивши їх обох у становище "створеного творця".

1 а

За своє життя я чув лише одну історію, став свідком лише однієї події з того, що могло б підтвердити оптимізм такої фантастичної казки. По суті, ще з перших рядків, говорячи про "єдину щасливу казку", я міркував, як скласти шану тим, хто пережив і створив цю єдину історію. Настільки просто передати її письмово… У ній — і брехня, і сором; сором — тим моїм друзям, яким удалося ту історію пережити…

Я недаремно збирався розташувати казки в ряд після того, як перевалить за полудень. Багато чув про людей, які починають писати похмурого ранку і за будь-якої пори року працюють перед вікном, крізь яке падає вранішнє світло, уранішні промені; кількох навіть знав особисто… Страшенно їм заздрив. Але ранок для мене — час колотнечі. Я тоді бачу тільки ті справи, що силують мене бути кимось іншим, ніж є, і до обіду навіть не хочу написати листа. Щоранку мені доводиться заново пристосовувати себе до світу, людей, довкілля. Мені навіть важко розмовляти. Щонайменше, розмовляти без сварок, без озлобленості, без скандалів… Письмо ж — і я не раз про це говорив — не видається мені тим засобом, який! хотів би застосувати, щоб вилити свої страждання й лють. Я шаную тих людей, котрі розцінюють письмо як такий засіб; проте сам, беручи до рук перо, вирішую, що не виплесну ні свої особисті страждання, ані лють на письмі, бодай і насичу його їхнім осадом. Тож день для мене починається ополудні й, щодалі плинучи спокійним руслом, триває аж до найтихіших нічних годин.

Але й книжки потрібно закінчувати у визначеному місці.

1 b

Тільки не потрібно любити тих, кого любимо так, як люблять коти. Хоча сам я не раз намагався пережити те, що зву "котячою любов’ю", після того, коли усвідомив цю свою хибну поведінку. Людина може зрозуміти чимало речей, а втім — нічому не навчитися. Або ж: не навчитися здійснювати ті вчинки, яких вимагає це розуміння. Якась готовність, принесена з минулого, з дуже далекого минулого: "рішення", "доля" — змушує людину скоювати схожі одна на одну помилки. Вести мову про таку річ, як успіх, можна тільки тоді, коли подолані рамки цієї готовності, цього "рішення", або ж "долі". Я кілька разів ловив себе на місці злочину, тихцем посковзаючись на одній із такої "котячої любові". Проте які тільки пояснення не вигадував щоразу й собі й всім решті, аби переконати, що в цій ситуації годі було вдіяти інакше… Яка ж цікава людина до легких подій!

1 а

Книжки потрібно на чомусь закінчувати. Золоте правило для письменника. Незалежно від того: пише він "від душі" чи ні. (Звісно, це "від душі" змінюється залежно від самого автора. Для когось це "розповісти", для когось — "передати словами", для когось — "навчити", ще для когось — "вибудувати". І бозна ще що для кого?). Далеко не завжди вдається безжурно

ткати барвисту тканину, не маючи взірця — слово за словом ставити в ряд (ще одна фантазія) чи то розміщувати (фантазія ще одна). Тим паче, якщо не стараєшся закласти думки, якихось ґрунтовних міркувань разом із висновками…

1 b

Любити кота — значить, від самого початку змиритись із гордовитою зневажливою незалежністю, котру він демонструє щодо людини, яка його любить (і яку любить сам). Також це означає не втрачати можливості й самому, як настане слушна мить, продемонструвати ту зневажливу самостійність — із якимось дитячим відчуттям правоти. Кіт підходить до вас, коли йому заманеться; якщо ж сам не захоче, не відгукнеться на жодні ваші благання.

Кілька разів погладите його — і починає муркотати, усе частіше, усе голосніше; між вами встановилася єдність. Та якоїсь миті ця єдність може легко перерости в конфлікт — або ви необережним рухом потривожили його спокій, або на нього нахлинуло задоволення від спротиву організму. Це котячий "егоїзм", який ще зветься котячою "невдячністю"; "егоїзм", який ми приписуємо тварині, натхненні людськими правилами поведінки… Якби ми заходилися забавляти шестимісячне немовля, яке давно вбилося в силу вісімнадцятилітнього парубка, іншого результату не варто й сподіватися….

Звісно, нас тішить те, яке велике терпіння, яку велику любов виявляємо на противагу цьому егоїзмові. Не знаю, наскільки відає кіт, як рідко він приносить щастя, але ми хутко стаємо його рабами залежно від міри цього нечастого щастя. (Є й такі, що люблять котів, майже знемагаючи від муки; я не забув про них. Але навіть "найзавзятішим" котолюбам, за винятком тих, які знущаються над тваринами — чи й людьми, — аби переконатися у власній моці, відомо про це рабство.) Потім якогось дня ми й самі — уподібнюючись котам — відповімо нудьгою та байдужістю на його настирність, забаганки та кокетство. Кіт розгубиться. Хіба нормою цієї гри, узгодженим із самого початку принципом, не було: кіт залишається котом, а людина — людиною?!

2 а

Уже чимало років мені не йде з голови одна оповідь. Оповідь, яку я прискіпливо перечитував у запаморочливій тиші Британського музею, впокорений суворими правилами англійського бюрократизму… (Одне есе, а також напис на футлярі патефонної платівки, неабияк зацікавивши й О. Гакслі, надихнули його написати її.)

1 b

Мова ось про що: коли ми покохаємо кота, то, відчуваючи свою вищість, відповідаємо на його "егоїзм" поблажливістю, усепрощенням та милосердям, гідними самих богів. Із другого ж боку, якщо ми прощаємо комусь кожну провину, то тим самим пригнічуємо того, хто її коїть, своєю нездоланною, неосяжною величчю. Але чи ця вищість, ця божественна вищість серця, яку ніщо й ніколи не сколихне, насправді не є всього-на-всього бронею людини, яка вважає