Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Зрозумійте мене. Я не злякався. Але стривожився. Не візьмуся змалювати вам те обличчя, але так уже воно вразило мене. Коли хочете знати, воно нагадало мені отих почвар у банках, що можна побачити в портових крамничках у Плімуті — їх у спирті зберігають. Такі білі, зморшкуваті — ще не народжені, сказати б.

— У тебе вульгарні думки. Пай. — зауважив сержант, розкурюючи погаслу люльку.

— Може, й так. Ну, сіли ми в першому ряду, а незабаром почалась картина «Рідний край і друзі». Коли з’явилася назва, Вікері торкнув мене за коліно. «Як побачиш щось несподіване, — каже, — шепни мені слівце», — і щось там ще хрупає. Ми побачили Лондонський міст і ще багато дечого, і було страшенно цікаво. Зроду такого не бачив. Щось там таке дзижчало, ніби маленька динамо-машина, але зображення були справжні — вони оживали й рухались.

— Я це бачив, — сказав Хупер. — Звичайно: адже знімають те, що діється насправді, самі розумієте.

— А потім на здоровезному екрані стали показувати, як до Паддінґтона прибував поштовий експрес із Заходу. Спершу ми побачили порожню платформу й носіїв, що стояли напоготові. Ось показався паровоз, підійшов до платформи, і жінки в першому ряду посхоплювались: він ішов прямо на нас. Ось повідчинялися двері в вагонах, стали виходити пасажири, носії потягли багаж, — зовсім як у житті. Тільки… тільки коли хтось виступав надто далеко вперед, до нас, ці люди, так би мовити, наче сходили з екрана. Запевняю вас, мені було дуже цікаво. І решті теж. Я дивився, як один стариган з пледом упустив книжку й нахилився підняти, коли це, слідом за двома носіями, неквапно виходить вона — держить у руці сумочку й озирається на боки — сама місіс Батерст. Хода в неї така, що не сплутаєш і серед сотні тисяч. Вона рушила вперед — просто вперед — і подивилася прямо на нас, ледь примруживши очі, як ото Пріч казав. Вона підходила все ближче, ближче, а потім щезла, як… ну, як тінь при свічці мелькала, і враз я почув, що Доусон у задньому ряду скрикнув: «Сто чортів! Це ж місіс Батерст!»

Хупер ковтнув слину й нахилився вперед, уважно слухаючи.

— Вікері знову торкнув мене за коліно. Хрупав чотирма штучними зубами й роззявляв рота, ніби помирати зібрався. «Ти певен, що це вона?» — каже. «Певен, — відказую, — хіба ви не чули, як Доусон гукнув? Вона, більш ніхто». — «А я й раніш був певен, — каже він, — але покликав тебе, щоб зовсім упевнитись. Підеш зі мною й завтра?» — «Чом ні, — відказую, — адже тут ніби давніх друзів стрічаєш».

«Еге, — каже він, виймає годинник і відкриває. — Справді так. Тепер я знов побачу її через двадцять чотири години без п’яти хвилин. Ходімо вип’ємо, — каже. — Тобі, може, якась втіха буде, а мені однаково пропадати». Вийшов він надвір, а голова у нього труситься і він спотикається об чужі ноги, наче вже п’яний. Я думав, ми швидко вип’ємо й зразу вернемося, бо хотів ще подивитись на дресированих слонів. Та Вікері натомість подався в плавання по місту, і хід у нас був добрий, чимало вузлів, а що три хвилини по Грінвічу ми заходили в бар. Я чоловік непитущий, хоч дехто з присутніх, — Пайкрофт скоса кинув виразистий погляд у мій бік. — може, й бачив мене, як то кажуть, підхмеленим після добрячої гульні. Та коли вже я п’ю, то волію кинути якір у спокійному місці, а не гасати зі швидкістю вісімнадцять вузлів, відмірюючи милю за милею. Он там у горах, за великим готелем, є ставок — як він пак називається?

— Молтенське водоймище, — відказав я не дуже впевнено, і Хупер кивнув головою.

— Звідти він, нарешті, повернув назад. Прийшли ми туди, а спустилися через парк, та загаялись біля доків. Вітер був південно-східний. Далі рушили дорогою до Солоної річки, і Вікері до кожного шинка заходив. Пив що подадуть і здачі не брав. Ішов далі й знову пив, і піт з нього так і лився. Тоді я зрозумів, чому старий Крокус вернувся такий: адже ми з Вікері дві з половиною години кочували, мов цигани, і коли дісталися до порту, я весь вимок і наскрізь просякнув спиртом.

— А казав він що-небудь? — спитав Прічард.

— З дев’ятнадцятої сорок п’ять до двадцять третьої п’ятнадцять я за весь вечір тільки й чув від нього: «Давай ще по одній». І був ранок, і був вечір, день перший, як сказано в Святому Письмі… Одне слово, п’ять вечорів підряд їздив я до Кейптауна з містером Вікері й за цей час пройшов суходолом добрих півсотні миль та влив у себе два галони найогиднішого пійла, яке лиш можна знайти на південь від екватора. Маневрували ми весь час однаково. Два квитки по шилінгу, п’ять хвилин тривала картина, і, може, якихось сорок п’ять секунд місіс Батерст ішла на нас із сумочкою в руці й дивилася примруженими очима. А тоді ми виходили надвір і пили до відходу поїзда.

— І що ви про це думали? — спитав Хупер, обмацуючи жилетну кишеньку.

— А всячину, — відповів Пайкрофт. — Правду кажучи, я й досі ні до чого не додумався. Божевілля? Цей чоловік схибнувся давно — вже не один місяць, а може й рік. Я дещо знаю про одержимих, як і годиться кожному військовому морякові. Я служив під командою навіженого капітана, служив і зі справжнім божевільним, тільки це не в один час було, слава Богу. Я б міг назвати вам трьох капітанів, що їм місце в божевільні, та я ніколи не займаю таких, поки вони не кидаються на людей із молотом або ломом. Один-єдиний раз я ризикнув вийти проти вітру напереріз мічманові Вікері. «Цікаво, що це вона робить у Англії, — кажу. — Вам не здається, ніби вона когось шукає?» Ми тоді були в парку, знов блукали, мов неприкаяні, і віяв південно-східний вітер. «Вона шукає мене, — каже він, зупиняється, мов укопаний, під ліхтарем і хрупає. Коли він пив, усі його зуби цокотіли по чарці, а чотири штучні торохтіли, наче апарат Марконі. — Атож. Вона шукає мене, — каже він і провадить далі дуже лагідно — навіть, можна сказати, ласкаво: — Але надалі, містере Пайкрофт, я буду вам глибоко вдячний, коли ви обмежитесь розмовами проте, чим я вас частую в шинках. А то, — каже, — хоч у мене до вас і найтепліші почуття, але не виключено, що я можу вчинити вбивство! Ви мене розумієте?» — каже. «Чудово розумію, — відказую, — але будьте певні, в такому разі й вас можна вколошкати так самісінько, як мене». — «Е ні, — каже він. — Я навіть думати боюсь про таку