Читати книгу - "Століття Якова"

– Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...

– Сило?

– А ви-те думали...

Тепер ніхто йому нічого не скаже. Прощений. А от Гандзя так і не простила. Ци любила й після того признання, сварки й побиття?

Останньою любов’ю була Гандзя. Останньою. Не старий тогді ще був. Потім хотів з кимось зійтися, бо ж сам-їден... Катька Грильова оно сама приходила, жити разом казала, давайте... Не міг... Ну, була їдна жінка, з України, землячка, на останніх його сибєрських зарібках. Що їсти їм варила.

Голос: «То я до тебе приїду?»

«Не тре’».

І плач.

Як вона могла ввійти до його хати, де Зося... Де... Де й Гандзя ніби жила. А він тоже живий був...

* * *

Якову стає нестерпно душно в хаті. Вичовгує надвір, навіть не одягнувши шапки.

Падає лапатий мокрий сніг. Али по холодному вітру-січкуну чути – вночі похолодає. Йому нестерпно хочеться йти куди завгодно, али не можна. Болять кості, печінка, внизу живота. Килько тих хороб назбиралося! Чогось і в горлі пече.

Зблимує вогонь у вікні сусідів. Тепер там нова хата нових господарів на місці колишньої Федотової. Улянчиної. Тієї, до якої не раз малим бігав. Теї люди з другого села купили. Уже в гинчих хазяїв, Лапацунів по-вуличному, котрим «куркульська» хата колись дісталася. Якісь непривітні, вічно заклопотані, вічно розсварені люди, хоч і молоді, десь під сорок тильки, живуть у тій хаті.

Яків вертається до своєї хатини. Стоїть, відсапується. Цільну дорогу пройшов. Бере до рук мобілку. Натискає на кнопку. Раз і вдруге, як учили.

– Тату? – схарапуджений голос Віки. – Вам погано? Я зараз буду.

– Мені не погано, – поспішно каже Яків. – Поговори зі мною, доцю.

– Поговорити? Може, я ліпше зараз прийду? Я прибіжу.

– Нє, нє, чого тобі йти...

– Чого мені йти, тату...

І тут він чує – Віка тамує сльози. Гасить плач. А може, й плакала перед тим, як він подзвонив.

– Що сталося, доцю? Доцю!

Мовчанка. І раптом Віка таки схлипує – голосно, ображено, по-дитячому – те й по телефону чути.

– Нічо, нічого, тату...

– З Андрієм щось? Ци дітьми?

– Андрій мене покинув. Назовсім покинув, тату, – каже Віка.

– Як то покинув?..

У Якова терпне язик. Сухо-сухо стає на піднебінні.

– До тої пішов, – схлипує Віка.

– До теї... Та я йому...

– Не треба, тату, – чути, як Віка ковтає сльози. – Він мені тоже не потрібен. Не треба, тату...

15

Двічі за своє життя Якову довелося побувати на суді у свему селі.

Перший – як Митьку Лаврикового судили привселюдно. Взяв і серед білого дня – то було десь на третій чи четвертий рік, як колхоз організували – привів собі з ферми теля. У хлів свій поставив. Мусив міліціянт силою забирати. Тико те вар’ятство для Митьки кепсько скінчилося.

Митька й на суді в клубі вар’ята грав. Казав: як же я винен, коли своє брав. Люди добрі, всьо ж вокруг колхозноє, всьо вокруг мойо. То й теличка моя. Так я собі міркував, може, ошибався, то поправте, граждани судді.

Ну, й догрався. Прокурор сказав, що з такої-то статті треба перекваліфікувати на п’ятдесят четверту – антисовєтську пропаганду й агитацію. Потім десь там вже в місті впаяли Митькові десять літ. Правда, з них тико штири відсидів, у п’ятдесят шостому вернувся, али вже худющий, з погаслим поглядом циганкуватих очей – вмер жартун.

Другим був суд над Тимошем. Тимоша в селі востаннє бачили років через п’ять по війні. Час від часу з’являвся, міг навіть вихилясом, з гордо піднятою головою серед білого дня з автоматом, перекинутим через плече, пройти сільською вулицею. Раз «стрибки» побачили, стрілянину відкрили. І Тиміш таки пройшов під кулями з десяток метрів, доки за грушу, що росла коло воріт старої Петрунихи, не сховався. Кулі його мовби не брали, а може, й не вельми цілилися теї «стрибки» – свої ж буле, загорєнські.

У п’ятдесятім році був коло села на Герасимишиному хуторі останній бій. Тоді й двох «сільських» поранили, сільрадівського голову Клима ранили, лейтенанта з району вбили. А начебто п’ятьох чи шістьох «бульбашів» там застали. Чотирьох тоже уложили, двоє втекли. І тими двома мовби сотенний Чехура та курінний Дуб-Тиміш були.

Тимошів слід тоді й пропав. Різні чутки пошепки передавалися – то ніби бачили в районі на майдані виставленим для упізнання Тимошів труп. А то казали, що таки пушов за границю.

Улянка з дітьми всі ці роки була на поселенні в Сибіру, десь у Томській області, час від часу присилала родичам скупі листи – живемо помаленьку, сини й донька майже дорослі. Тико малий Тимошик, що за рік до висилки народився, хорує – як не одним то другим, усе дитина до тамтешнього клімату звикнути не може. Розказувала Зося: Варочку тоді хотіла Улянка оставити із Зосею, щоб хоч її в Сибір не везти, вчепилася в останню мить – нє, з тобою, мамусю, поїду. Передавала Улянчина тітка Катерина й гинші скупі новини: просила Улянка насіннєвої бульби вислати. А то яблук, пише, тутечки й ни знають, що то таке. Яків і повірити не міг – як так, яблук ни знати? А тоді новини пішли гірші: помер свекор, а через півроку й свекруха. Зосталася Улянка сама з чотирма дітьми. Правда, найстаршому, його, Яковому, синові і двадцятка минула. Улянка тоже писала – Вітько, слідом за Йванком, на лісоповал робети пушов.

Якось майнула у Якова думка: може, з дітьми туди й собі в Сибір добровільно податися, до Улянки?

То було, як біль по Зосиній смерти став потроху згасати, а Гандзя ще не ввійшла до його серця. Али куди з дітьми податися в таку далечінь, та ще й край, де, як пише Улянка, комарі заїдають. Болото гірше, як у них.

Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.

Сестра...

Обоє його жінки. Перша любов і любов велика – більша часом, здавалося, за саме життя, али не остання.

Було ще, було... Гандзя і...

Тая жінка, що дала кров, його рятівниця...

Виникає і розпливається обличчя... Білий халат...

Сад за вікном, теж наче молоко довкола будинку розлите, з білим-білим цвітом...

Тим садом біжить