Читати книгу - "Соловей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та попри те, що минуло п’ятнадцять років, відколи Ізабель востаннє бачила цю жінку, вона її впізнала. Дівчина пам’ятала, як сиділа на пляжі в Сен-Жан-де-Люз і чула жіночий сміх. Мадам Бабіну тоді сказала: «Ти матимеш багато клопоту з цією маленькою красунею, Мадлен. Колись хлопці роїтимуться навколо неї». А мама відповідала: «Вона надто розумна, аби марнувати життя на хлопців, чи не так, моя Ізабель?»
— Твої черевики схожі на пироги з багном.
— Я прийшла сюди пішки від залізничної станції Сен-Жан-де-Люз.
— Цікаво, жінка ногою підштовхнула до неї стілець. Я Мішлін Бабіну. Сідай.
— Я знаю, хто ви, — сказала Ізабель. Більше вона нічого не додала. Нині інформація була небезпечна. З нею треба було поводитись обережно.
— Невже?
— Я Жульєтт Жервез.
— А мені що з того?
Ізабель нервово поглянула на чоловіка, який пильно за нею стежив. Їй не хотілося повертатися до нього спиною, але вибору не було. Вона сіла навпроти жінки.
— Хочеш цигарку? Сині «Голуаз». Я віддала за них три франки та козу, але воно того варте, — жінка зробила дуже глибоку затяжку і випустила сизий дим. — То навіщо ти прийшла?
— Жульєн Розіньйоль уважає, що я можу вам довіряти.
Мадам Бабіну зробила ще одну затяжку, а тоді загасила цигарку об підошву свого черевика. Недопалок вона поклала в нагрудну кишеню.
— Він каже, що його дружина була вашою близькою подругою. Ви хрестили його старшу доньку, а він хрещений вашого молодшого сина.
— Був. Німці вбили обох моїх синів на фронті. А мій чоловік загинув під час попередньої війни.
— Він нещодавно вам писав…
— Нині пошта паскудно працює. Чого він хоче?
Ось воно. Найбільший недолік плану. Якщо мадам Бабіну колабораціоністка, то все скінчено. Ізабель тисячу разів уявляла цю мить. Планувала найменші паузи. Вона вигадувала такі фрази, які убезпечили б її.
Але тепер вона зрозуміла, що це було марно. Потрібно просто зробити рішучий крок.
— На мене в Уррюні чекають чотири збиті пілоти. Я хочу відвести їх до британського консульства в Іспанії. Ми сподіваємося, що британці переправлять їх назад в Англію, аби вони і далі бомбили Німеччину.
Запала тиша. Ізабель чула, як стукає її серце, над каміном цокає годинник, а десь далеко бекає коза.
— І що? — нарешті ледь чутно озвалася мадам Бабіну.
— Мені потрібен провідник-баск, щоб перейти Піренеї. Жульєн подумав, що ви можете мені допомогти.
Уперше Ізабель відчула, що цілком заволоділа увагою жінки.
— Поклич Едуардо, — сказала мадам Бабіну чоловікові, який одразу кинувся виконувати її прохання. Двері так сильно грюкнули, що стеля аж затрусилася.
Жінка дістала з кишені недопалок і знову запалила його. Вона мовчки зробила кілька затяжок, вивчаючи Ізабель.
— А що ви… — почала Ізабель.
Жінка приклала жовтий від тютюну палець до губ.
Двері відчинилися, і до кімнати влетів чоловік. Ізабель одразу помітила, що він був широкоплечим і вайлуватим, та відчула запах алкоголю.
Він схопив її за руку, підняв і жбурнув об стіну. Вона зітхнула від болю і спробувала звільнитись, але він затис її, упершись коліном поміж її ніг.
— Ти знаєш, що німці роблять із такими, як ти? — прошепотів він. Його обличчя було так близько, що вона не могла сфокусуватися на ньому. Вона бачила лише темні очі й густі чорні вії. Від нього тхнуло цигарками та бренді. — Ти знаєш, скільки вони нам заплатять за тебе і твоїх пілотів?
Ізабель відвернулася, щоб не дихати його перегаром.
— Де ці твої льотчики?
Його пальці впилися в її плечі.
— Де вони?
— Які льотчики? — ледь вимовила вона.
— Льотчики, яким ти допомагаєш утекти?
— Я-які льотчики? Я не розумію, про що ви.
Він загарчав і вдарив її головою об стіну.
— Ти попросила нас допомогти тобі перевести пілотів через Піренеї.
— Щоб я, жінка, перейшла Піренеї? Ви, мабуть, жартуєте. Я не знаю, про що ви.
— Тобто мадам Бабіну бреше?
— Я не знаю мадам Бабіну. Я лише хотіла спитати дорогу. Я заблукала.
Він усміхнувся, показавши темні від тютюну й вина зуби.
— Розумниця, — сказав він, відпустивши її. — Жижки не тремтять.
Мадам Бабіну підвелася:
— Молодець.
Чоловік відступив, щоб вона могла підійти.
— Я Едуардо, — він повернувся до жінки. — Погода хороша. А вона сильна. Чоловіки можуть сьогодні переночувати тут. Якщо вони не слабаки, я заберу їх завтра.
— Ви проведете нас? — спитала Ізабель. — В Іспанію?
Едуардо поглянув на мадам Бабіну, а та подивилася на Ізабель:
— Ми з великою радістю допоможемо вам, Жульєтт. То де твої льотчики?
Задовго до світанку мадам Бабіну розбудила Ізабель і відвела на кухню, де в каміні вже палав вогонь.
— Кави?
Ізабель руками зачесала волосся й зав'язала на голові бавовняний шарф.
— Ні, дякую, вона надто дорога.
Літня жінка всміхнулася.
— Ніхто ні в чому не підозрюватиме жінку мого віку. Це допомагає мені добре торгуватися. Ось, тримай, — вона простягнула Ізабель тріснуту порцелянову філіжанку гарячої чорної кави. Справжньої кави.
Ізабель узяла чашку обома руками й глибоко вдихнула знайомий аромат, який більше ніколи не прийматиме як щось належне.
Мадам Бабіну сіла поруч.
Вона зазирнула в темні очі жінки й помітила в них співчуття, яке нагадало їй про матір.
— Мені страшно, — зізналася Ізабель. Вона вперше комусь це казала.
— Так і має бути. Усім нам варто боятися.
— Якщо щось станеться, ви сповістите Жульєна? Він досі в Парижі. Якщо ми… не впораємося, скажіть йому, що Соловей не полетів.
Мадам Бабіну кивнула.
Поки вони сиділи, в кімнату один за одним зайшли пілоти. Ще була глупа ніч, і всі були заспані. Однак настав час вирушати.
Мадам Бабіну подала сніданок із хліба, солодкого лавандового меду й козячого сиру. Усівшись за стіл, чоловіки почали прожогом ковтати їжу.
Двері відчинилися і в кімнату ввірвався потік холодного нічного повітря. Він заніс усередину сухе листя, яке почало кружляти по підлозі й прилипати до каміна. Полум’я затремтіло. Двері зачинилися.
На порозі стояв Едуардо. У приміщенні з низькою стелею чоловік здавався гігантом. Він був типовим баском — з плечима, достатньо широкими, щоб перенести людину через бурхливий потік річки Бідасоа. Його обличчя було наче вирізьблене з каменю тупим лезом. Його плащ був надто тонкий для такої погоди, а латки вкривали більшу його частину.
Він дав Ізабель пару баскських черевиків, що називалися «еспадрильї». Вони мали мотузяну підошву, яка, вочевидь, підходила для такої нерівної місцевості.
— Погода нормальна для подорожі, Едуардо? — спитала мадам Бабіну.
— Скоро стане холодно. Не можна зволікати, — знявши з плечей ганчір'яний рюкзак і кинувши його на підлогу, він звернувся до чоловіків: — Це еспадрильї. Знайдіть пару собі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соловей», після закриття браузера.