Читати книгу - "Ґолем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Екіпаж рвонув з місця, а тоді повагом покотився далі.
Я опустив деренчливі віконця і жадібно, на повні груди вдихнув нічне повітря.
Усе тут видавалося мені неймовірно чужим і незбагненно новим: будинки, вулиці, замкнені крамниці.
Самотній білий пес понуро прочвалав повз нас тротуаром. Я подивився йому вслід. — Як дивно! Пес! Я вже цілком забув, що на світі є такі тварини. З радощів я по-дитинячому гукнув йому: «Агов! Чого похнюпився?!»
Цікаво, що скаже на мою появу Гіллель? А Міріам?
Ще кілька хвилин, і я буду в них. Грюкатиму в двері, аж доки підніму їх з постелі…
Бо ж тепер усе гаразд, лихі часи минули!
Яке Різдво відсвяткуємо!
Цього разу я не просплю, як то було востаннє!
На мить мене скував давній страх: згадалися слова арештанта з розбійницькою пикою. Обсмалене обличчя… убивство… але ні, ні! Зусиллям волі я струсив з себе видиво. Ні, ні, цього не могло бути, не могло бути… Міріам жива! Я ж чув її голос з уст Лапондера.
Ще хвилина… ще пів… а тоді…
Екіпаж зупинився перед кучугурою уламків, зваленою купами бруківкою!
Руїни червоно осявали ліхтарі.
При світлі факелів працювала юрба копачів.
Гори сміття і шматки мурів перегороджували шлях.
Це ж тут, тут має бути Півняча вулиця?!
Я ледве міг зорієнтуватися. Саме лише руйновисько навколо.
Хіба не тут стояв будинок, у якому я мешкав?
Фасадна стіна розвалена.
Я вибрався на земляний горб: глибоко піді мною, уздовж колишнього провулку тягнувся чорний, мурований хід. Я підвів голову: наче велетенські бджолині чарунки, тісно, одні попри одних, висіли в повітрі оголені помешкання, скупо освітлені факелами й тьмяним місяцем.
Он там, угорі, мала б бути й моя комірчина — я впізнав її за візерунком стін. Від неї зосталася сама лише смужечка. А впритул до колишнього помешкання — ательє Савіолі. У серце раптом закралася пустка. Як дивно!.. Ательє!.. Ангеліна!.. Так далеко, у такій недосяжній далечі все те було тепер!
Я обернувся: від будинку, де мешкав Вассертрум, не залишилося каменя на камені… Геть усе зрівнялося з землею: ятка лахмітника, льох Харусека — усе, усе!
«Людина проминає наче тінь», — майнула мені в голові десь прочитана фраза.
Я запитав якогось робітника, чи не знає він, де тепер мешкають люди, виселені звідси, може, чув щось про архіваріуса Шемая Гіллеля?
— Німецька нікс! — була відповідь.
Я подарував чоловікові гульдена. Той відразу почав розуміти німецьку, але нічого путнього повідомити мені не зміг. Як і його товариші по роботі.
Може, у Лойзичека пощастить щось довідатися?
Лойзичека замкнено, сказали мені, будинок ремонтують.
Нема іншого виходу, як розбудити когось по сусідству. Хіба ні?
— Можете сходити тут усе вздовж і впоперек, але й кицьки не знайдете, — мовив робітник. — Суворо заборонено… Через тиф…
— А Старий Заїзд? Напевно ж відчинений?
— Теж замкнений!
— Достеменно знаєте?
— Достеменно.
Я навгад назвав кілька імен торгашів та продавчинь тютюну, що мешкали поблизу; потім — Цвака, Фрізландера, Прокопа…
Робітник лиш заперечно хитав головою.
— Може, знаєте Яромира Квасничку?
Чоловік замислився.
— Яромир? Глухонімий?
Я шалено втішився. Слава Богу! Хоч один знайомий…
— Так, глухонімий. Де він мешкає?
— Витинає картинки? З чорного паперу?
— Так, це він. Де його знайти?
Як лиш міг детально, робітник описав мені нічну корчму в середмісті й відразу взявся шуфляти землю.
Понад годину блукав я руїнами, балансував на хитких дошках, пролізав попід шлаґбаумами, які перегороджували вулиці. Усенький єврейський квартал обернувся на суцільну кам’яну пустелю — ніби землетрус зруйнував місто.
Від хвилювання і збудження мені перехоплювало подих, брудний, з подертими черевиками, я нарешті вибрався з цього лабіринту.
Проминувши кілька вулиць, знайшов те, чого шукав.
Кав’ярня Хаос — повідомляла вивіска.
Безлюдна, крихітна корчма, де попід стіною ледве поміщалися кілька столиків.
Посередині на триногому більярдному столі спав, хропучи, кельнер.
Базарна тітка сиділа в кутку, тримаючи перед собою кошика з городиною, і куняла над склянкою чаю.
Нарешті кельнер зволив устати й запитати, чого я бажаю. Зухвалий погляд, яким він зміряв мене з голови до ніг, нагадав мені, який, мабуть, обшарпаний вигляд я мав.
Я зиркнув у дзеркало і жахнувся: чуже, безкровне, сіре обличчя, усіяне зморшками, з кошлатою бородою, сплутаним, довгим волоссям дивилося звідти на мене.
Я поцікавився, чи не було тут витинальника силуетів Яромира, і замовив чорну каву.
— Не знаю, куди він подівся, — позіхаючи, відповів кельнер.
Потім він улігся на більярдний стіл і знову заснув.
Я взяв зі стіни газетку Празький листок і налаштувався чекати.
Літери, наче мурахи, повзали сторінками, я не втямив жодного слова з прочитаного.
Минали години, за шибками наливалася передранішня глибока, темна синява — так зазвичай буває, якщо дивитися надвір з приміщення з газовим освітленням.
Час до часу досередини заглядали жандарми з блискучими, зеленкуватими пір’їнами на головах, а тоді важкими, повільними кроками простували далі.
Увійшли три невиспані солдати.
Двірник забіг на чарку шнапсу.
І ось нарешті, нарешті: Яромир.
Він так змінився, що я спочатку його не впізнав: очі згасли, передні зуби повипадали, волосся поріділо, за вухами зробилися глибокі западини.
Я був такий радий знову за довгий час побачити знайоме обличчя, що кинувся йому назустріч і схопив за руку.
Яромир чувся дуже ніяково, увесь час озирався на двері. Як я вже тільки не намагався жестами й мімікою показати, що надзвичайно тішуся його бачити, він, здавалося, довго не йняв тому віри.
Але на всі мої запитання, парубійко лиш безпорадно розводив руками, мовляв, нічого не розумію.
Як доступно пояснити йому, що я хочу?!
О! Ідея!
Я попросив олівця і заходився один по одному малювати обличчя Цвака, Фрізландера й Прокопа.
— Що? Нікого з них немає у Празі?
Яромир жваво розмахував у повітрі руками, удавав, ніби рахує гроші, марширував пальцями по столі, ляскав себе по тильному боці долоні. Я здогадався: усі троє, видно, одержали гроші від Харусека й з розширеним маріонетковим театром подалися на гастролі в світи.
— А Гіллель? Де він зараз?
Я намалював його обличчя, будинок і знак запитання.
Питального знаку Яромир не зрозумів, він не вмів читати, однак збагнув, куди я хилю. Він взяв сірника, ніби підкинув його вгору, а тоді спритно, наче фокусник, сховав його.
Що це мало означати? Невже Гіллель теж виїхав з міста?
Я намалював єврейську ратушу.
Глухонімий рішуче похитав головою.
— То Гіллель вже не там?
— Ні, — знову похитав галовою Яромир.
— То де він?
Знову гра з сірником.
— Він каже, що того пана нема, і ніхто не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґолем», після закриття браузера.