Читати книгу - "Шантарам"

— Я знаю, що ви працюєте медиком у колабських нетрищах. Іноземці дуже рідко виявляють бажання жити там. До вашого відома, вони належать мені — я володію землею, де стоять ці хатини. І мені було приємно дізнатися, що ви там трудитеся.

Я мовчав. Виявляється, ті нетрища, ота половина квадратного кілометра, що зветься джопадпаті, де туляться двадцять п’ять тисяч душ, його власність? Я жив там уже кілька місяців і неодноразово чув ім’я Хадербгая, але ніхто не називав його господарем. «Як може бути,— думав я,— щоб одна людина володіла цим селищем і життям усіх його мешканців?»

— Але я... я не лікар, Хадербгаю!

— Може, тому ви й лікуєте жителів селища з таким успіхом, містере Ліне. Лікарі з дипломами не горять бажанням працювати в нетрищах. Можна змусити людину не коїти зла, але не можна змусити її чинити добро, ви згодні? Ми їхали повз вас, коли ви сиділи на парапеті, і мій молодий друг Абдулла вас упізнав. Сідайте поряд зі мною.

Я вагався.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Я...

— Сідайте, сідайте. Наш водій — теж мій близький друг, його звуть Назір.

Я заліз на заднє сидіння. Абдулла зачинив за мною двері і сів поряд з водієм, який знову обернув люстерко, щоб тримати мене під прицілом.

— Чилум боно,— звелів Хадербгай Абдуллі.— Приготуй чилум.

Абдулла дістав з кишені люльку і почав змішувати гашиш із тютюном. З тієї суміші він скачав кульку, що називається голі, насадив її на кінець сірника і підпалив іншим сірником. Запах чарасу розбавив пахощі жасмину, що наповнювали салон. Двигун тихо гуркотів. Усі мовчали.

За три хвилини чилум був готовий, і Абдулла простягнув його Хадербгаю, щоб той зробив першу затяжку, дум. Видихнувши дим, Хадербгай передав люльку мені, услід за мною затягнулися Абдулла і Назір, і чилум пішов по другому колу. Після цього Абдулла швидко; вичистив його і знову заховав у кишеню.

— Чало,— скомандував Хадер.— Поїхали.

Автомобіль поволі рушив з місця. Водій вставив касету в плеєр. З динаміків полилася надривна мелодія романтичної газелі. Гашиш так сильно подіяв на мене, що весь мозок мій, здавалося, вібрував у такт музиці, але обличчя моїх попутників були геть байдужі.

Ситуація нагадувала сотні таких поїздок в Австралії й Новій Зеландії, де ми з друзями, накурившись гашишу, так само вмикали музику і каталися по вулицях. В мене було таке відчуття, наче я дорослим повернувся у шкільний двір, де пустував дитиною, тож, попри заспокійливу дію наркотику, повністю розслабитись я не міг.

Я гадки не мав, куди ми прямуємо і коли повернемося. Їхали ми у бік Тардео, тобто зовсім не туди, де були нетрища. Не вперше ставав я жертвою дружнього викрадання — специфічного індійського звичаю. Мої друзі з нетрищ деколи запрошували мене супроводжувати їх невідомо куди й невідомо з якою метою, «їдьмо,— нічого не пояснюючи, казали вони.— Хутчій, хутчій!» Кілька разів я намагався відмовитися, але незабаром переконався, що ці незаплановані таємничі поїздки завжди виправдовують себе, бо найчастіше виявляються цікавими і приємними, а часом і корисними.

Коли ми піднялися на пагорб, за яким височіла мечеть Хаджі Алі, Абдулла вимкнув касетника і запитав Хадербгая, чи бажає він, як завжди, зупинитися біля ресторану. Хадер замислено подивився на мене і кивнув водієві. Він двічі постукав кісточками пальців по моїй руці і приклав великий палець до губ. Жест його означав: «Мовчи! Дивися, але нічого не кажи».

Ми зупинилися на автомобільній стоянці біля ресторану «Хаджі Алі». Хоч опівночі Бомбей поринав у сон, або принаймні вдавав, що спить, подекуди залишалися острівці, де знай кипіло життя. Одним із них і був ресторан біля храму Хаджі Алі. Тут щоночі збиралися сотні людей, щоб перекусити, поговорити або просто купити випивку, цигарки й солодощі. До самого ранку вони під’їжджали на таксі, на автах чи мотоциклах. Сам ресторан був невеликий і завжди переповнений. Більшість відвідувачів вважала за краще їсти в своїх автомобілях або просто неба.

Ресторан вочевидь порушував усі правила комендантської години, тож поліціянти з найближчої дільниці мали б зачинити його, проте властивий індійцям прагматизм підказував їм, що у цивілізованих людей у великому сучасному місті навіть ночами повинне бути місце, де вони могли б зустрітися. Власникам подібних закладів дозволялося — зрозуміло, за бакшиш — працювати цілу ніч, однак ліцензії в них не було, тож деколи їм доводилося гратися в послух. Коли який-небудь інспектор, співробітник муніципалітету або, не дай Боже, міністр — збирався проїхати мимо ресторану «Хаджі Алі», поліціянтів попереджали про це по телефону. Всі дружно розбігалися, машини роз’їжджалися по навколишніх провулках, ресторан гасив вогні і тимчасово зачинявся. Це нітрохи не бентежило відвідувачів і навіть додавало закладу особливого лоску. Люди чудово розуміли, що за півгодини ресторан відчиниться знову. Вони знали про бакшиш і про дзвінки по телефону. Це всіх влаштовувало, всі були задоволені. «Найгірше в корумпованості тутешньої системи управління,— сказав одного разу Дідьє,— те, що вона діє безвідмовно».

Старший офіціянт, молодий махараштрієць, поспішив до нашого автомобіля і шанобливо кивнув, коли водій зробив замовлення. Абдулла вийшов з автомобіля і попрямував до встановленого надворі прилавка, де юрмилися люди. Я спостерігав за ним. Він рухався з грацією природженого спортсмена. Він був набагато вищий за людей коло прилавка і тримався з підкресленою, хоч і настороженою, упевненістю. Його чорне волосся майже сягало плечей, одяг був непоказний — біла шовкова сорочка, чорні штани і м’які чорні туфлі, але сидів той одяг на його кремезній фігурі ідеально. Йому було, мабуть, років двадцять вісім. Коли він обернувся в наш бік, я звернув увагу на його вродливе обличчя і спокійний, твердий погляд.

Продавці за прилавком і відвідувачі впізнали Абдуллу й почали розмовляти з ним, поки він купував цигарки і паан. Навколо нього утворився невеликий натовп, кожен намагався доторкнутися до нього. Здавалося, всі хочуть домогтися його прихильності чи бодай звернути на себе його увагу. Але відчувалася в них і якась невпевненість, наче, попри всі жарти й усмішки, вони ставилися до нього з певною недовірою й настороженістю. І, звісно ж, вони його боялися.

Повернувся офіціянт з тацею. Він затримався біля відчиненого вікна, благально дивлячись на Хадербгая. Було ясно, що він хоче про щось поговорити.

— Рамешу, як ся має твій батько? — запитав Хадер.— Він здоровий?

— Так, бгай, він здоровий,— відказав офіціянт на хінді.— Але у мене... є одна проблема,— він нервово посмикав себе за кінчик вуса.

Спохмурнівши, Хадербгай глянув