Читати книгу - "Ляля"

Прийшло двійко таких собі з лісу, не партизанів, а якихось нікчем. Кажуть, буцім вони з АК і реквізують дідусів велосипед.

— АК? Яка ще АК?

— Пане, ви що? Армія Крайова.

— Яка ще армія? Адже польську армію розгромлено восени тридцять дев’ятого.

— Пане, ви звідки такий втекли? Армія, партизани, лісові хлопці...

— Це ж треба. Ну, що ж, тоді я прошу залишити мені посвідку, що я вам цього велосипеда не дав, а ви його силоміць забрали. Про всяк випадок.

Постукали пальцем по лобі, але посвідку видали.

Бо дідусь умів бути конспіратором. Інша річ отой хлопець, що за місяць чи два після захоплення Польщі почав ходити селом убраний у військову куртку, бриджі й офіцерські чоботи, і переконувати селян вступати до партизанських загонів. Вступили, а через два тижні всіх, разом з ватажком в офіцерських чоботях, забрали німці, бо хтось виказав усю групу.

А були ще й колаборанти. Хузя.

— А, Хузя, — каже бабуся, — бо він був аж з-під Бидгоща. Так Пйотрова казала про свого чоловіка, бо вона заможна була, землю мала, а він голодранець. «Я то я, мої дітваки — то мої дітваки, своя кров, али він — то вже чужий приблуда». Ходив у білому кожушку зі свастикою на плечі. Усі хотіли його забити, змовлялися, мовляв, скінчиться війна і... а тоді війна скінчилася, і нічого, він зачаївся, а вони теж йому не мстилися. Було та й загуло, як завжди в Лисові.

Інша річ — син професора Ф. Професор Ф., така порядна людина, відомий своєю добротою й енциклопедичними знаннями, шанований у всьому місті. Та що з того, коли сина не зумів виховати? Отож прийшли по сина хлопці з вироком за колаборацію, двері відчинив батько й питає, із чим вони до нього. Хлопці молоді, професор ще недавно навчав їх у ліцеї. Та й розговорилися.

— Розумію, — мовив професор Ф., — та попрошу вас почекати хвилинку, я хотів би попрощатися із сином.

Вийшов до іншої кімнати, зачинив за собою двері. Хлопці стояли у вітальні, почули постріл. За мить виходить до них блідий професор Ф. і каже:

— Уже не треба.

Переконалися, бо мусили, робота така. І пішли.

Був іще той серб, Вітек, який від самого початку співпрацював з німцями. Людина як людина, мав якісь там свої знайомства й контакти (дехто стверджував, що не контакти, а «коншахти», себто таємні стосунки), проте німців цікавило в ньому не це, а його дивовижна зорова пам’ять.

— Я йшла собі вулицею з Юлеком і раптом відчула, що за мною спостерігає якийсь чоловік. Глянула на нього, а він просто ковзнув поглядом по моєму обличчю. Мені здалося, наче він провів по мені рукою, так, то був доторк холодної руки. Я аж затремтіла від страху. А Юлек каже: «То був Вітек, той, ну, знаєш...» Із самого початку війни створив партизанський загін, весь із хлопців з порядних родин. А тоді всіх їх виказав. І цим підписав собі смертний вирок. Якийсь час мешкав спокійно, зрештою, він жив з моєю однокласницею, Туською, з білих росіян. Сиділи собі разом на балконі, на другому поверсі, дивилися на місто, яке їм належало, дивилися на нову Німеччину. Одного разу під’їхав автомобіль і Вітека прошила черга з карабіну. Його відразу відвезли до лікаря Каліша, а Каліш, як на нього й пристало, прооперував найкраще, як лише міг, бо знав, що від цього залежить його життя й життя всієї родини. «На щастя, кулі не зачепили життєво важливих органів», — сказав він. Чотирнадцять куль, і кожна повз щось. Повз хребет, повз мозок, повз легені, повз печінку й таке інше. І Вітек вижив. І далі виказував, далі зраджував, іще запекліше, ніж раніше. На нього організували новий замах, і він знову потрапив під скальпель доктора Каліша, який сказав німцям: «Панове, я лікар, а не чудотворець. Він житиме, але користі вам від нього буде небагато». А зв’язковому з підпілля пояснив: «Він би міг видряпатися, як тоді, та я вже постарався. Він вам не зашкодить. Зможе хіба що сидіти на інвалідному візку. Я навіть не певен, чи зможе говорити». Таким Вітек і зостався — мовчазним, у сонячні дні коханка вивозила його на балкон, де він міг досхочу надивитися на Німеччину, доки та не впала, мов глиняний колос.

* * *

Роман квітнув. З перервами на дідусеві поїздки, але все-таки квітнув, бо дитина якось не бажала зачинатися, а Юлек героєм не був.

Тим часом Аля, дідусева дружина, якимсь побитом довідалася про все, принаймні про деяку частину всього (мені згадався Веллс, у якого була коханка; одного ранку дружина приходить до його кімнати й каже: «Я все знаю!» — «Справді? — відказує Веллс. — А коли була битва під Саламіном?») і написала до моєї бабусі короткого, але дошкульного листа, мовляв, через відомі причини вона собі не бажає, аби її чоловік продовжував приїздити до Лисова.

— Бабусю, — питаю, — ти пригадуєш листа від Алі Сасим?

Але бабуня не пригадує. Нещодавно сиділа з нами за столом і зненацька запитала маму:

— Ганю, що відбувається: у мене справді все переплуталося, чи я дійсно мала дуже бурхливе еротичне життя?

Отож доведеться мені додати замість бабуні те, що я запам’ятав з її попередніх розповідей.

— І знаєш, що ці йолопи вичворили?

— Які йолопи?

— Ну, Юлек і Зиґмунт? Чоловіки! Сіли вдвох і написали, що вони собі не бажають, аби вона слала мені образливі листи, сповнені інсинуацій, які не мають нічого спільного з дійсністю, і так далі, і так далі, у такому тоні, що будь-яка жінка здогадалася б, у чому тут справа. Хіба що могла би сумніватися, чому листа написав ще й Юлек, хоча яка різниця.

— І що?

— Нічого. Надіслали. І неймовірно собою пишаючись, показали мені чернетку. А я влаштувала їм скандал, сіла на автобус, тоді на потяг і поїхала до Варшави. У Варшаві приїхала до Алиного дядька, і плутаючись та збиваючись, околясом розтлумачила йому, що Зиґмусь і Юлек написали ідіотського листа, і що цей лист у жодному разі не повинен потрапити їй до рук, і таке інше. Він дивився на мене досить дивним поглядом, проте поїхав зі мною туди, де вона