Читати книгу - "Постріл із глибин"

до межі божевілля. Але ситуація може постати й у більш лихому світлі, якщо взяти до уваги лист, який за рік до цього Черчилль написав голові англійського Міністерства торгівлі Волтеру Рансімену: «...украй важливо привернути нейтральні кораблі до наших берегів, сподіваючись спричинити конфлікт між Сполученими Штатами і Німеччиною»[453].

Хоча ніхто й не казав про це відкрито, але Британія сподівалася, що в якийсь момент Сполучені Штати захочуть долучитися до Союзних країн, цим безповоротно зміщуючи рівновагу сил на їхню користь.

Помітивши, що з початком використання Німеччиною субмарин кількість кораблів з Америки суттєво зменшилася, Черчилль сказав Рансімену: «З нашого боку, нам потрібно, щоб тут ходили кораблі — чим більше, тим краще; а якщо в якогось із них будуть проблеми — так іще краще».

«Лузитанія».

Допомога маленьких леді

У четвер, 6 травня, о 5:30 пасажири першого класу, чиї каюти розміщувалися вздовж лівого борту палуби для шлюпок (палуби А) «Лузитанії», почули якийсь гамір. Теодейт Поуп із каюти А-10 згадувала, що її «розбудили крики та човгання ніг»[454]. Чувся дзвін металу, скрипіло обладнання, через яке пропускали канати. Усе це супроводжувалося приглушеною лайкою чоловіків, які робили щось, що потребувало сили (вона в команди була) і скоординованих дій (цього їм бракувало).

«Лузитанії» залишився приблизно один день до входу в Кельтське море, і капітан Тьорнер віддав команді наказ зняти чохли з усіх звичайних шлюпок та «вивалити» їх — усі шлюпки, що висіли на шлюпбалках з обох боків палуби. Дві шлюпки були вже на робочій позиції.

Тьорнер був обачним: у разі екстреної ситуації з робочої позиції шлюпки спускати було набагато швидше, а також безпечніше, ніж якби вони перебували у звичайному для далекого переходу стані. Тьорнер розпорядився робити це в таку ранню годину, бо на палубі майже не було пасажирів, а значить, ніхто не заважатиме роботі і, що ще гірше, не постраждає, коли щось піде не за планом. Звичайно, Тьорнер ризикував викликати в пасажирів невдоволення тим, що їх розбудили так рано, особливо беручи до уваги, що тут були найдорожчі каюти.

Третій помічник капітана, Джон Льюїс, який керував щоденними тренуваннями з евакуації, керував і цією підготовкою. Спочатку, розповідав він, «ми зібрали коків, стюардів, вартових з палуби та всіх, кого могли підняти»[455]. Команда почала готувати шлюпки, розташовані з лівого борту. Льюїс піднявся на ходовий місток і став посередині, коло відділу для зв’язку Марконі, щоб звідти стежити за всіма роботами водночас.

На кожну шлюпку було призначено шість-вісім осіб. Щоб фали та шкоти не переплутувалися, треба було всі шлюпки «вивалити» одночасно, вважав Льюїс. Упоравшись на лівому борті, команда — усього близько вісімдесяти людей — перейшла на правий борт і почала все знову. Після цього Льюїс відпустив коків та стюардів, а палубній команді наказав закріпити шкоти та укласти канати гарними пласкими бухтами. Наостанок моряки перевірили, щоб у кожній шлюпці було досить спорядження для виживання, зокрема весла, щогли, вітрила, сірники, якір, ліхтар, їжа та питна вода.

Не все пройшло добре. Один із пасажирів першого класу, Джозеф Майерс, рано прокинувся та спостерігав за роботою екіпажу. «Я дивився, як вони намагаються вивісити шлюпки, відвести їх від шлюпбалок, і мені здалося, що це завдання не для них. З мотузками вони поводилися невміло. Ними керував якийсь унтер-офіцер, я не знаю, хто це був, але загалом мені здалося, що ті моряки ніколи раніше не працювали зі шлюпками. Вони користувалися фалами та мотузками, наче будівельники; виглядали вони радше як різнороби, а не моряки»[456].

Пасажири, які прокинулися пізніше, вийшли на палубу та побачили шлюпки, виведені в робоче положення — без жодних пояснень. Більшість із них, щоправда, це зовсім не зацікавило — не всі, мабуть, узагалі помітили цю зміну. Інші ж схвилювалися: «Уранці в четвер мене збентежило те, що шлюпки висіли за бортом, — писала Джейн Мак-Фаркуар зі Стратфорда, штат Коннектикут. — Коли я поцікавилася цим, мені повідомили, що екіпаж діяв згідно з вимогами — вимогами закону. Я тоді подумала, що в такому випадку дивно, що шлюпки не були підготовані, тільки-но ми вийшла з Нью-Йорка, замість того щоб готувати їх тепер, коли ми майже вже досягли іншого берега. Інших пасажирів це не особливо турбувало, і я теж скоро забула думати про шлюпки»[457].

Неллі Гастон того дня додала ще декілька абзаців до свого листа-щоденника: «Сьогодні вранці всі шлюпки вивісили за борт, підготувавшись до надзвичайної ситуації. Страшно про це думати, але мені здається, що існує якась загроза».

Вона також зауважила, що багато хто з пасажирів того дня очікував побачити британські військові кораблі як супровід.

Потім вона перейшла до більш радісних спостережень: «Скільки ж тут людей — і всі англійці! Я була дуже рада побачити Юніон Джек[458] на борту, коли ми ще стояли в Нью-Йорку; у першому класі дуже багато видатних людей, але, звісно, до них і близько не підійти! Тут Вандербільт і один чи два банкіри. Я завела багато нових друзів, і, якби не ці хвилювання, можна б було сказати, що подорож чудова».

Палубна команда займалася звичайними «морськими справами», підтримуючи корабель у належному стані, — ці справи не знали кінця. Щоранку декілька людей займалися чищенням мідних частин та скла в ілюмінаторах, які виходили на палуби. Завжди десь виступала іржа, яку треба було зашліфувати та пофарбувати; сіль і туман за ніч осідали на поруччя, і щоранку їх треба було полірувати, щоб вони блищали та не забруднювали суконь і костюмів пасажирів. Треба було полити всі рослини на борту, включно з 21 великою пальмою на верхніх сходових майданчиках. Треба було охайно розставити шезлонги на палубах, щоб корабель не виглядав так, наче тут було весілля, але гості вже розійшлися.

Морякові Мортону було доручено оновити фарбу на корпусі однієї зі шлюпок. Для цього команда, мабуть, повернула шлюпку назад на борт, бо фарбу він наносив знизу, лежачи під шлюпкою. Фарба була сіра — таку називали «краб’ячий жир», — і справа була доволі брудною. «Нам не видавали пензлів — лише стару швабру»[459] — тобто ганчірку — «та банку з фарбою, у яку треба було вмочувати тканину і нею наносити фарбу на корпус шлюпки».

Мортон занурився в роботу й раптом почув звук кроків маленьких черевичків, які наблизилися до нього. Він визирнув з-під шлюпки та побачив двох дівчат, які уважно за ним спостерігали. Це були Анна та Ґвендолін Аллан, 15 та 16