Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Одні картярі впивалися, другі виходили з порожніми кишенями, третіх волочили домів роз’ятрені супружниці, проте були й такі, котрі навелично крутили перед карликом барвистим папірцем і влесливо шепотіли: «Мій полоз хотів би спізнатися з твоєю зміючкою. Благослови, няню». Очиці дрібного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дівчину згортали в покривало й відносили до сусідньої комірчини. Вона ставала знову безживною, як мідянка на студеному камені. Жили лише дзвіночки на її податливому тілі. Вони гомоніли навіть крізь дубові стіни…

Дівчина-змія була моєю мамкою.

Влена якось переповіла мені її планиду. Дитина знайшлася в ґазди в Лавках. Це маленьке сільце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрібними бумбульками, печуть крумплі і яйця в попелі з лози, а дівчата вечорами тягнуть на містках журні співанки.

Плавле кача, плавле,

Само собі кряче,

Мамка ня втопила,

Тепер за мнов плаче.

Не плач, мамко, не плач,

Бо вже тепер годі,

Кой-ись ня втопила

В каламутній воді.

Дітвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не має кісток. Тільце подавалося й тягнулося, як драґлі. Куди рученя чи ноженя обернуть, там і залишається. До того ще й очі не стулялися, ніби повічки приросли до брів. Зайвий раз на калічку не кортіло глянути, а вона зорить за тобою невсипно – і вдень, і вночі. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли жона ходила в тяжі, зірвала ягоду зі зміїним сім’ям. От і посіялося в ній. Мати аж приніміла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того виплодка. Але губити живу душу грішно, то вона, коли прала покрівці, пустила кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрів, що добро пливе. Поклав кошарик на воза. У кого нічого немає, той нічого й не втрачає. Удома циганчатам буде бавка. Де шість ротів, там і сьомий. Дома циганка роздивилася дитинча й сказала: «Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й ліпше, бо віск дорожчий за м’ясо. Дочекаємося, коли приїде ціркус».

Ціркус навернувся в Мукачево другої весни. І кротон, мовчазний і добродушний чоловік, викупив у цигана «гумового» назимка за три лікті полотна і десяток підків, які він згинав і розгинав на показію людям. Карлик вимуштрував дівчатко в лицедійку. Та ще й яку! На дівку-змію радо ходили випулюватися і в Сукмарі, і в Доброчині, і на Словаках, і в Кросні, і в Сербії, і по волоських схилах, і навіть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у році вело її серце сюди – на угринське перепуття, де в долонях теплих горбів пригрілося Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала її в засвіти, а винесла у світи пречудні.

З роками падав на силі кротон, тратив голос карлик. А чоловік з дірками в щоках шкодував порскати вином на публіку, радше ковтав його. Дійшло до того, що ціркус тримався на вутлих плечах дівчини-змії. Її тілом тримався.

Одної ярі, як завжди, стали вони в Мукачеві. Та змія вже не крутилася обручем. Обтяжував її живіт. Якоїсь ночі в першу косовицю комедіанти нишком згорнули шатро й звітрилися, не заплативши Мордкові за винайняте місце. А вагітну дівицю залишили на бабу Влену, що обмітала тут робітні двори за тріски й дрівцята. Вона й прийняла дочасно сиротя від сердешної. Вузькі стегна не були придатні до дітородження. Най хоч небо буде до неї прихильним, бо земного притулку вона так і не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в затинні. А дяк і слухати не хотів про читання над блудницею. Зговорилися з якимось пропийдухом, і той поночі спустив тіло у воду. Випив зароблену кварту і перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось і рибі жити».

Я так думаю: кого має вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому.

Глиняна панія

Є квітки, від яких не доб’єшся запаху, доки не розімнеш, не розігрієш у руці. Та є й такі, що пахнуть лише на корені, і їх запаморочливо-знадливий пах згадуєш, коли принесеш віхтик домів, аби покласти в головах постелі.

Горничарі прийняли мене без розпитів і прицінок, як дарованого коня. Ремісний люд неперебірливий у слугах. Привезли на своє обшаря й показали місце на соломі коло псів. Пси пригріли мене й тут як свого. Їх того вечора нагодували, а мене ні, бо ще не було за що. Розпорядок тут складався так, що ти мав безнастанно звиватися в роботі, аби заробити щось до рота. Та й то роти кметів ґазди ладні були заліпити глиною.

Глина правила всім. З глини були збиті хижі й хлівчата, у глині викопано пивниці, з глини ліпили горшки й корчаги, глиною милися й замащували рани, глина вчувалася в хлібі й нею відгонила вода. Ачей, лише гроші не ліпили з неї, як до цього колись додумкувався я. Зате в гроші легко оберталися горничарські поробки. Майстри Галаси займалися цим справіку. Брати з родинами посіли тут цілий горб, підгризаючи його з усіх боків, як слимаки падалицю. Я боявся, що вони робитимуть, коли сточать поплішину гори й зійдуться на голій толоці. Дивуюся й донині, як мав час забиватися такими дурницями.

З рана-раннього («рання пташка росу оббиває!»), коли ще й козопас не трубів, найстарший Галас уже будив свій просторий посілок. Порохнявий дідо, а чутний – як камінець у глухому пивняку, що залишався там на чищення денця. До кого не доходив покрик, той хапався на ноги під палицею. До білого дня ми мали накопати двадцять корит глини й волоком притягти їх на заміси. Наносити води і втоптати глину, аби стигла. Лише тоді нас кликали до першого їдла – товченого бурака з мукою і квасним молоком. Затим ноги в руки й місити глинище доти, доки не «нап’ється» й загусне, як тісто. Дідо Галас брав пробу, мастив собі руку й довго щось висліпував. Тоді метав грудку в стіну. Коржик липнув, не хотів віддиратися. Людня стояла мовчки, чекала присуду.

«Приморена землиця, на пищалки не годна. Не дасть звуку». Чи іншим разом: «Водиця тверда, несіть з яворового кадоба. Не поможе – м’якшіть сечею». І ми м’якшили, з великою полегкістю м’якшили, раді бодай якійсь хвилині перепочинку. Бо й на це не давалося часу. Вичахали печі вчорашнього запалу, треба вигрібати випічку, а сирець саджати.

Трудилися ми до сьомого поту. Сідали кури на жердя, і сідало сонце, та не сідали ми. Ще треба продзвонити нігтем кожну посудинку, чи не тріснута, не перепечена. Пси вже сплять, ми ще ні. Розкласти під шопою готове, перекласти соломою. То вже й не робота, а дрібний відробок за дах над головою, за устил під ребрами. Звізда падає в бездонне плесо ночі, і я нарешті падаю на свою тверду постелю й устигаю одним видихом сказати молитву: «Дякую тобі, Господи, за ніч, за цю єдину цінність, що належить мені». І вмираю сном до рана, до нового дзявкотливого погуку Галаса: «Жебраки вже на третьому селі, а ви ще хирієте! Так і Царство Небесне можна проспати!»

Я тяжко йшов до того царства через глевку глиняну трясовину, розмочуючи її потом і кров’ю збитих ніг і стертих рук. І коли судиться мені врешті прийти під священні ворота, я простягну святому Петрові глиняний свищик, зліплений у подобі жайворонка. Цю пусту й милу поробку. Бо нічого дорожчого в мене за душею немає. Я зліпив його крадькома вночі, бо нас, темноту прислужну, до круга не пускали. Хотів показати його Жигові, коли визволюся з цього пекла, та не судилося…

Я б не звався учнем Гречина,