Читати книгу - "Долі та фурії"

І ми розуміємо, що більше ніколи не почуємо сміху нашого друга, що цей сад назавжди зачинений для нас. Саме тоді починається справжнє горе.

Так сказав Антуан де Сент-Екзюпері. Він також раптово опинився в пустелі серед уламків свого літака, хоча за кілька хвилин до того навколо нього було безмежне блакитне небо.

А де ж люди? — спитав Маленький принц Сент-Екзюпері. В пустелі трохи самотньо…

Серед людей також самотньо, — сказала змія.

Близькі їй люди, наче риби, випірнули на поверхню, щоб наговорити їй пишних слів, перш ніж знову зануритися якомога глибше.

Вони посадили її в крісло, вкрили ковдрою. Собачка Бог тремтів поряд.

Ці люблячі близькі люди весь день підходили, нахилялися до неї, знову відходили. Племінниці й племінник Лотто тихенько підійшли, притулилися щічками до її колін. Їй на коліна ставили їжу, забирали. Діти сиділи біля неї весь цей довгий день. Вони розуміли на якомусь тваринному рівні, що в світі сталося щось нове, чого не можна виразити словами. Несподівана ніч за вікном. Вона все сиділа й сиділа. Вона намагалася уявити, про що думав її чоловік у момент своєї смерті. Можливо, він побачив спалах світла. Океан. Він завжди любив океан. Вона сподівалася, що він бачив її молоде обличчя, яке наближалося до нього. Семюел підставив своє плече під одну її руку, сестра Лотто — під другу, і так вони перенесли її на ліжко, де ще відчувався його запах. Вона зарилася обличчям у його подушку. Лежала.

Вона нічого не могла робити. Усе її тіло згорнулось усередину.

Матильда перетворилася на кулак.

2

Матильда знала, що то таке горе. Цей старий вовчище й раніше нюшив навколо її дому.

Їй пригадалася картинка з далекого дитинства.

Її звали Орелі. Повненькі щічки, золоте волосся. Єдина дитина у великій родині Бретон. Чубчик, заколений шпилькою, відкривав обличчя. На шиї — шарфики, на ніжках — мереживні шкарпеточки. Бабуся й дідусь загодовували її галетами, сидром, карамельками з морською сіллю. На кухні в шафі дозрівали кружала сиру Камамбер. Треба було обережно заходити на кухню, щоб цей аромат не збив тебе з ніг.

Її мати торгувала рибою на ринку в Нанті. Вона вставала, щойно небо починало сіріти, і їхала в місто, а поверталася десь у розпал ранку. Руки в неї були потріскані й виблискували від налиплих лусочок, промерзлі до кісток від постійного контакту з льодом. У неї було витончене обличчя, але вона була неграмотна. Її чоловік залицявся до неї, захоплюючи її уяву своєю шкіряною курткою, зачіскою «Помпадур», мотоциклом. Малувато, щоб обміняти на це своє життя, але на той час усе це здавалося переконливим. Батько Орелі був муляром, і його сім’я була вже дванадцятим поколінням, яке жило в тому самому будинку в Нотр-Дам-де-Ланд. Орелі була зачата під час травневої революції 1968 року.[22] Її батьки були далекі від радикалізму, але в той час повітря навколо було насичене таким збудженням, що вони виразили себе найкращим і найприроднішим шляхом. Коли мати дівчини вже не могла приховувати доччину вагітність, їх одружили: помаранчеві квіти в її волоссі, кусень кокосового пирога в холодильнику.

Батько Орелі був спокійною людиною й любив кілька речей. Класти камінь на камінь, вино, яке він робив у своєму гаражі, свого мисливського собаку, якого він називав Бібіш, свою матір, яка вижила в Другу світову війну, торгуючи кров’янкою на чорному ринку, і свою доньку. Це була балувана, щаслива дівчинка, яка любила співати.

Але коли Орелі було три роки, з’явилася нова дитина. Це була вередлива істота, яка весь час кричала. Не зважаючи на це, над цією зморщеною ріпою в ковдрочках сюсюкали й панькалися з нею, як із писаною торбою. Орелі спостерігала з-під стільця, і всередині в неї все кипіло.

У малого почалися кольки, і весь будинок був у блювоті. Мати Орелі ходила по дому, як нестямна. На допомогу прибули чотири тітки, від яких пахло маслом. Вони злісно перешіптувались, і їхній брат задобрював сестер своїм виноградом. Тітки нагнали Бібіша із дому віником.

Коли малий нарешті почав повзати, він залазив куди треба й куди не треба, тож батько мусив зробити загородку на верхній частині сходів. Удень, коли вважалося, що діти сплять, мати Орелі плакала в ліжку. Вона так утомилася. Від неї пахло рибою.

Малому найбільше подобалося залазити в ліжко до Орелі, смоктати свій великий палець і крутити її волосся. Він безперестанку сьорбав носиком, аж здавалося, що він мурчить. Упродовж ночі вона повільно просувалася з ним до краю ліжка, тож коли він нарешті засинав, то перекидався на спинку, падав на підлогу, прокидався й починав кричати. Вона розплющувала очі й бачила, як до кімнати вбігала мати, хапала своїми червоними набряклими руками малого і, пошепки лаючись, відносила в його власне ліжечко.

Коли дівчинці було чотири роки, а молодшому братикові один, якось пополудні сім’я пішла вечеряти додому до бабусі.

У цьому будинку протягом багатьох століть жили предки бабусі, й це був її посаг, коли вона виходила заміж за сусідського хлопця. Усі навколишні поля, прилеглі до будинку, належали бабусі. Будинок був набагато кращий від того, в якому жила сім’я дівчинки, спальні більші, кам’яна маслоробня ще з вісімнадцятого століття прилягала до головної будівлі. Зранку того дня на полях розкидали гній, і навіть у молоці відчувався якийсь присмак. Бабуся була така ж дебела і з такими ж грубуватими рисами обличчя, як і її син, зростом вища від багатьох чоловіків. Її рот був наче грубо вирізаний у формі літери n. У неї були гранітні коліна, а ще вона мала звичку встрявати в розмову, коли хтось розповідав щось смішне, і глибоко зітхати в найцікавішому місці.

Маля поклали спати в бабусине ліжко, а самі вечеряли надворі, сидячи під дубом. Орелі сиділа на горщику на нижньому поверсі й уже збиралася йти. Вона чула, як малий потихеньку товкся в бабусиній кімнаті, щось радісно вигукуючи. Вона підтягла штанці й повільно пішла сходами нагору, збираючи пальцем сіре хутро пилу між поручнями. Вона стояла в яскраво-медовому коридорі, прислухаючись до малого крізь двері: він щось мугикав собі, стукаючи ніжками об спинку ліжка. Вона уявила його в кімнаті й посміхнулася. Вона відчинила йому двері, й він зліз із ліжка й почеберяв у бабусин коридор, хапаючись за неї, але вона відступала назад, подалі від його липких рук. Вона смоктала палець і дивилась, як він тупцяє за нею до початку сходів. Він дивився на неї, радісний, хитаючись на ніжках. Він простяг свою ручку-ромашку, і вона побачила, як її молодший братик упав.

Батьки Орелі повернулися з лікарні мовчки, із сірими обличчями. Дитина зламала шию. Нічого не можна було вдіяти.

Мати хотіла забрати Орелі додому. Було пізно, й обличчя дівчинки опухло від сліз, але батько сказав «ні». Він не міг дивитися на неї, хоча вона обхопила руками його коліна, зарившись обличчям у джинси, жорсткі від пилу й поту. Коли дитина впала, хтось потяг Орелі сходами вниз, і тепер її рука була вся чорна від синців. Вона показувала їм руку, але вони не звертали на неї уваги.

Батьки тримали щось невидиме, але надзвичайно важке. У них не було сил узяти ще