Читати книгу - "Герої (не)війни"

— Я уже убедился: рисунки детей, как говорится, с Родины, очень помогают, очень положительно влияют на здоровье, психологическое состояние военнослужащих. Всё-таки они имеют большую, высокую энергетику, — пояснює замполіт.

«Будьонний» родом звідси, з Луганщини. З прифронтового нині міста Станиця Луганська. Щоправда, на малій Батьківщині він не живе вже десятки років — давно переїхав до столиці. Але в Станиці у нього досі батьки та найближча рідня. На питання, як їм живеться серед прихильників «русского мира», а таких в Станиці не менше половини, «Будьонний» зітхає:

— Они не вступают с ними в споры. Время всё покажет. Время расставит всё на свои места. Ну вы поймите, что эта пропаганда велась давно, и рано или поздно она должна закончиться. Почему? Потому что я, например, живу в Киеве. Я был за рубежом, я был в Италии, Греции, Болгарии, я видел Европу, и в Крыму я был, и в России я был. Я видел, как живут там люди. Может быть, те, кто здесь, и хотят быть вместе с Россией, дальше России не ездили никогда. Может быть, им стоит поехать куда-нибудь на Западную Украину, во Львов. Я в этом году впервые был во Львове. Мне так понравился город! Удивительно красивый город! И вы заметили, какая у нас сейчас тенденция пошла? Молодежь стала ездить в Одессу и во Львов. Еще шикарный город есть Полтава — мне очень нравится. Полтавские галушки и вареники… — На цих словах «Будьонний» мружиться, наче згадує смак полтавських вареників.

Щоб пахощі їдальні не відвертали і не заважали спілкуванню, йдемо нагору, де нас зустрічають свіже повітря та пахощі лісу. Якби не військова техніка, нариті довкола бліндажі та зібрані докупи залишки мін 120-го калібру, які бійці познаходили в околицях, ці позиції нагадували б такий собі «дикий» табір, який іноді влаштовують туристи, щоб втекти подалі від роботи та цивілізації.

З осені 2015-го бійці 59-ї бригади цей «табір» і все, що в ньому, майстрували власноруч — від бліндажів, які на довгі зимові місяці замінили їм спальні, до спостережного пункту, який полегшив батальйону роботу з виявлення диверсантів. Але про це пізніше. Лави, столи, ліжка — усе у цьому «таборі» зроблено з дерева. От де, сміється «Будьонний», став у пригоді його справжній фах.

— Я закінчив українську сільськогосподарську академію лісового господарства. У Києві дуже важко було у 90-х роках пристроїтися на роботу, тому в мене не було можливості працювати в лісовому господарстві. Але ті знання, які я маю, мені дуже навіть корисні тут. Я ходжу і дивлюся, яке дерево можна спиляти, а яке — ні. І підказую бійцям.

У житті «Будьонний» — головний інженер будівельної компанії. Гідна робота з гідною зарплатнею. Але на фронт пішов не замислюючись. Коли отримав повістку. Її він, зізнається, чекав.

— Я боец мобилизованной шестой волны, призван летом пришлого года. Ждал этой волны, потому что я — офицер запаса, я знал, что пройдет время добровольцев и придет время военнослужащих. И когда пришла повестка, я сказал: «Всё, я иду. Иду, потому что я родом отсюда, родом с Донбасса, и, конечно, я не могу стоять в стороне, когда происходят такие события».

Його головне завдання — не давати бійцям «скиснути», підтримувати в батальйоні моральний та психологічний дух. Хоча в умовах, коли окремі військові на передовій уже більше ніж півроку, це буває складно, зізнається «Будьонний». І тут не допоможуть ані газети, ані новини, ані навіть дитячі малюнки. У таких випадках треба працювати індивідуально, каже замполіт, який, демонструючи пошану до державної мови, час від часу переходить на українську.

— А що, треба ж показати, що я і так, і так можу розмовляти. А то скажуть — москаль з Луганщини, — підморгує він. — А з людьми, з людьми треба працювати. Усі бійці, вони тут не повинні бути на самоті. Бо, крім того, що у бійця є бойові задачі, він сумує за родиною. Треба спілкуватися, треба знати, що у нього на душі коїться. Інакше тут важко. Дуже важко. Треба його підтримувати.

Рецепти підтримки у «Будьонного» різні. Аж до геть специфічних. Іноді, сміється, геть деморалізованих він закликає подивитися на війну та їхній призов під іншим кутом.

— Тут як на курорті: ліс, свіже повітря, проста їжа. Я кажу — це табір. Чоловічий табір. Коли б ми ще так зібралися? У нас є кухня, у нас є кухар, у нас є баня, є командир. Що в нас є ще? Посилки, фільми. Усе є. Коли б ми так зібралися? Я кажу: «Хлопці, підете на дембель додому — сумувати будете». Але ж ми цей час тут уже ніколи не повернемо.

Мені здається, «Будьонний» жартує. І про ліс, і про курорт та чоловічий табір. Але його серйозне цього разу обличчя — можливо, вперше за весь час нашого знайомства — та чималий життєвий досвід підказують, що так і буде. Чимало з цих бійців ще ностальгуватимуть за цим часом. Як колись він сам після повернення з армії 30 років тому («Будьонний» служив у Туркменістані, на прикордонній заставі).

— І я десь років 20 сумував. Я знайшов усіх своїх товаришів. Командира, старшину, сержанта. Я усіх знайшов. Ми зідзвонюємося, підтримуємо один одного. Але ж того часу я уже не поверну. Ми були молоді, була енергія.

  «Хочеться як додому, так і сюди»

— А ходімо, я вам щось покажу! — Високий, худорлявий, на вигляд років із 30 боєць із позивним «Білий» (найімовірніше, через колір волосся) запрошує нас у ще одну «святая святих» батальйону — командний пункт. Він тут сьогодні за командира — ротний у відпустці.

Як і у випадку з їдальнею, спускаємося крутими сходами під землю. Прочинивши міцні дерев’яні двері, потрапляємо у широку кімнату — зі столом, стільцями та плакатами на стінах. Навпроти входу — низка чорно-білих екранів, на яких в онлайн-режимі видно ліс та його околиці.

— Це і є командний пункт? І що тут відбувається?

— Сюди стікається вся інформація з усіх навколишніх блокпостів, — киваючи на екрани, розповідає «Білий». — Інформація записується, можна сказати, в онлайні. Є факти, які ми фіксуємо і передаємо на штаб.

— Які, наприклад, факти?

— От наблюдали недавно ночью обстріл со сторони сепаратистів, візуально тоже було його видно. А камери, встановлені на блокпостах, цей обстріл зафіксували. Хлопці, які сидять на постах, також по рації передають інформацію. Її спершу перевіряють, а потім передають на штаб. Тобто все, звісно, побачити неможливо, але з появою цього командного пункту нам уже нічого доказувати не треба — про порушення режиму тиші з боку бойовиків. Єсть факт — ось, будь ласка…

Озираюся довкола — землянка обвішана дуже цікавими плакатами. Один із них — інформаційна кампанія проти «аватарів» — тих, хто зловживає на передовій алкоголем. «Якщо ти вирішив випити — зателефонуй родині і повідом про це…» — плакат, вочевидь, створював хтось креативний і з гарним почуттям гумору.

Навпроти — красиві полотна з вусатими козаками та написами в стилі «Рабів до раю не пускають».

— Волонтери привезли, — коментує пости та полотна «Білий». — А хочте, ми вам на пам’ять один подаруємо — про «аватарів»?

— Та я наче і не зловживаю, — сміюся у відповідь.

— А це так, щоб нас пам’ятали.

Бійці, які чергують у командному пункті, як по команді загортають у газету екземпляр «профілактичного» плакату. Я краєм ока помічаю на екранах моніторів якийсь рух. Дорослий чоловік, на вигляд років за 40, рухається лісом і потрапляє у зону видимості армійської камери.

— А це хто, диверсант? — жартую я.

—