Читати книгу - "Троща"

Потім Стодоля довго розпитував Марійку про маму і братика Влодка. Вона сказала, що мама плаче за ним щодня, а Влодко нахваляється, що як підросте, то стане на його місце. Василь попросив переказати мамі, що він живий, нехай не плаче, але щоб про це більше ніхто не знав. Інакше вони його ніколи не побачать. Влодко, звісно, теж не повинен нічого знати, він ще малий і може не втримати таємницю.

Стодоля розпитував і про Михасю: чи вона за ним побивається, чи тримається їхньої родини як своя, чи спілкується з кимось з Організації? Сказав, щоб усі вони уникали зустрічей з підпільниками і надалі вдавали жалобу по ньому.

— А скажіть-но, подруго Веселко, чи Михася тоді вже знала, що Стодоля живий?

— Ні, вона про те довідалася пізніше, — відповіла Марійка.

— Звідки вам це відомо?

— Тільки через певний час я помітила, що Михася чується ліпше. З її настрою я здогадалася, що вона про Василя знає.

— І про те, що Стодоля живий, ви ніколи з нею не говорили?

— Ні, лише після того, як наші Василя вбили, ми говорили про все відкрито.

— По тому, як Стодолю вбили, більшовики зробили ревізію в Раковці. Де ви тоді перебували?

— Я була в селі й теж потрапила під облаву. Виловлювали переважно дівчат, бо шукали підпільницю Соню. Усіх нас позганяли до стодоли, що стоїть на подвір’ї сільради, а переслухання проводили по різних хатах. Мене привели до оселі Стефана Колісника, де, крім більшовиків, сидів Гак. Він сказав їм, що я сестра Василя.

Отже, Гак через вікно побачив, як Марійку вели до сільради, і сказав, щоб її допровадили до хати Колісника. Тут нею дуже цікавився один більшовик, якого Марійка описала детально: приземкуватий блондин із повним круглим лицем; кирпатий ніс, волосся зачесане клинцем униз і набік, багато курить. Я запитав, чи його прізвище часом не Свердлов, і Марійка відповіла, що так, до нього зверталися «товариш лейтенант», але сам він назвався Свердловим. З усього було видно, що серед більшовиків це великий начальник.

Свердлов запитав у Марійки, чи їй відомо, де в Раковці переховуються підпільники. Вона відповіла, що не знає, бо давно не спілкується з підпіллям, а крім того, їм, Мандзюкам, нині в селі не довіряють і все таємне від них приховують. Свердлов запитав, чи не може вона підказати, де нині перебуває Соня. Марійка здогадувалася, де ховається Соня, але не хотіла її видавати. Тоді Свердлов розгнівався й закричав: «Добре ж бандити вклепали тобі в голову «Декалог»! А ти знаєш, що бандерівці, крім Василя, задурно вбили і твого брата Славка? У нас уже є точні дані, що Сума і Дзідзя розстріляли на Степку, хоч вони не надавали нам жодних матеріалів».

Марійка нічого не розповіла з того, що знала, але Свердлов поступово злагіднів і запропонував їй зустрітися у Тернополі. Там їй покажуть могилу брата, віддадуть дещо з його речей. Потім він запитав, коли Михася познайомилася з Василем, чи вона кохала його щиро, чи дуже побивалася після того, як його вбили? Що Михася думає робити далі? Чи має якісь контакти з Організацією?

Марійка сказала, що Михася відійшла від Організації і довший час жила й переховувалася разом з їхньою родиною.

— А де вона перебувала під час ревізії в Раковці? — спитав я, знаючи, що Михася тоді була зі мною в криївці на переслуханні.

— Не пам’ятаю, — сказала Марійка. — У селі її не було.

— А ви знали, що ваш брат Сум і Дзідзьо зустрічаються з Василем?

— Так.

— І знали, що першим їхнім обов’язком, як і вашим, було повідомити Організацію про зраду Стодолі. Чому, на вашу думку, вони цього не зробили?

— Василь був їхнім провідником, вони його дуже поважали. Напевно, їх стримало те, що від них ніхто не вимагав ніяких матеріалів.

— Звідки ви знаєте?

— Василь сам на цьому наголошував. І ми бачили, що криївки, про які він знав, не падали.

— А Михасі відомо було, що Сум і Дзідзьо зустрічаються з Василем?

— Ми з нею про це не говорили.

— Чим закінчилася ваша розмова зі Свердловим?

— Він знов почав тиснути, щоб я розказала про Соню.

Марійка не піддавалася на вмовляння Свердлова, хоч той налягав з усіх боків. Він сказав, що вони й так про все дізнаються, бо вже більшість підпільників стали агентами. А жінки-підпільниці щотижня приходять на зустрічі з працівниками ГБ і подають звіти. Особливо сумлінно з ними співпрацює санітарка Магдалина, котрій більшовики врятували життя після того, як вона отруїлася. Та найбільше користі вони мають від спілкування з провідником Буревієм, не кажучи вже про Лемеша.

— І ви йому вірили? — спитав я.

— Ні, звичайно, — сказала Марійка. — Це була брутальна пропаганда, моральний тиск, але я не вступала з ним у полеміку. Мовляв, якщо ви маєте стільки агентів, то дайте мені спокій.

— Що ви їм сказали стосовно поїздки до Тернополя?

— Свердлов якось оминув це питання і більше до нього не повертався.

— На вашу думку, чому?

— Не знаю.

На це запитання знав відповідь я: до від’їзду в Тернопіль Марійка ще потрібна була їм у Раковці, де мала з’явитися Михася. Інакше вони могли втратити її слід.

З Марійкою мені було все зрозуміло, як, зрештою, і з її братом Славком: рідна кров узяла гору над святим обов’язком. Хоч іноді мені здавалося, що їх більше страхала ганьба, яка падала на їхній рід, ніж доля рідного брата.

Із протоколів допиту Сума і Дзідзя проглядала недомовка, яку «555-й» не витягнув з них до кінця, та вона якимось окрайчиком визирала з-за темної ширми цієї справи. Чийого заломлення я не міг нічим пояснити, то це Дзідзя, найстаршого серед нас «стрипівця» (так ми називали підпільників, які осіли над Стрипою), найдосвідченішого і, як мені здавалося, найміцнішого духом повстанця.

Ми з ним воювали ще в сотні «Холодноярці», де Дзідзьо показав себе відважним вояком і вірним побратимом — одного разу виніс мене, пораненого, з поля смерті. За ним завжди ходила добра вояцька слава, хоча протокол того не засвідчував. «Качур Іван, син Андрія і Євдокії з Гуменюків, народився 20 березня 1912 року в селі Багатківцях Золотниківського району Тернопільської області, українець, три класи народної школи, швець, жонатий (дітей — одна дівчина), з рільників, один морґ землі. Член ОУН від 1936 року. Псевдо Чайка, називають Дзідзьом за поважний вік. Агент УМГБ від серпня 1947 року».

Після трьох класів школи Дзідзьо не міг навчатися далі, бо мусив пасти корову та допомагати батькам по господарству. У п’ятнадцятирічному віці він пішов у науку до чоботаря Осипа Голубовського і навчився шити взуття, після чого шевцював удома,