Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Ти! Чуєш? Які то часи були! Жи хлоп хлопа родив.

А той:

— Ціхо! Стуль си писк! Бо як баби зачують, то і нам накажуть дітей родити.

Знімчений Капцюх

Вернувся Місько Капцюх з війська, приходить до рідної хати і гукає до матері:

— Wie gehts, Frau Mutter?

Мати, незважаючи на таке привітання, кинулася йому на шию, а розцілувавши, запитала:

— Синоньку мій! Може, ти будеш їсти, може, тобі курітко зарізати?

А той:

— Niks kukurikes kudkudakes!

— А може, тобі поросєтко спечи?

— Niks kuwikes, mir Fleisz!

— Бідна ж моя головонько! То ти вже забув по-нашому говорити?

Мати заголосила і побігла до Мошка-шинкаря, щоби з сином побалакав.

Прийшов жид, розпитав Капцюха про те, про се, але дуже скоро зрозумів, що вояк тільки з великої фанаберії вдає німця, а насправді не дуже тямить німецьку. Тоді тихенько сказав матері:

— Не давайте йому їсти, то він раз-два все згадає!

Так вона й зробила, заходилась поратися по господарці, а на сина уваги не звертала. Та недовго він витерпів, бо незабаром озвався:

— Мамуню, дайте мені що їсти.

— Ах, синоньку мій! — втішилася мати. — Чому ж ти раніше по-людськи не казав?

— Бо мені німецькі команди в голові сиділи.

Соколята

Якось Яцько Пуцик побачив у лісі високо на смереці дупло. «Тамка мусять бути пташенята», — подумалося йому, і він чимдуж погнав до села. А там зібрав з десяток хлопів і повідомив новину. Але хлопи ніяк не могли второпати, навіщо їм здалося те дупло з пташенятами.

— Які ви дурні! — злостився Яцько. — Та ж то дупло сокола. Ми виберемо звідти соколят, приручимо вдома, а вони нам будуть полювати зубрецькі кури. Та що там в Зубрі! Будуть полювати і на Сихові, і на Пасіках, ба й на Винничках.

— Йой, як то буде файно! — втішилися скнилівці, бо дуже не любили зубрівців так само, як і сихівчан, і всіх решта за те, що над ними насміхалися.

— Але смерека дуже висока, — сказав Яцько, — то мусимо зробити драбину.

Змайстрували вони драбину аж на дванадцять сажнів, взяли на плечі і... Думаєте, понесли? Де там! Ніхто не хотів іти ззаду. Повертали ту драбину і так, і сяк, аж нарешті постановили нести... впоперек, тоді ніхто не буде попереду, і нікого ззаду, всі будуть іти собі рівно. Доки була дорога, ще якось йшли, але як почався ліс, драбина зачепилася за дерево і вже ані руш.

— Без сокири діла не буде, — вирішив Яцько і, витягти з-за пояса сокиру, заходився рубати кущі й молоді дерева. Але далі вже росли старі дерева і захеканий Яцько побачив, що не дасть ради.

Мусили вони покинути драбину. Коли ж підійшли до смереки, то тільки йойкнули: дупло було так високо! Спочатку вони всі нараз почали дертися, бо кожен хотів бути першим, але тільки заважали одне одному і падали, як грушки на землю.

— Гов! Стійте! — скомандував Яцько. — Так не піде. Будемо ставали одне одному на плечі і так доберемося до дупла.

Добра рада! Справді, таким способом вдалося видряпатися аж до самісінького дупла, і дяк, який опинився на самій горі, запхав руку в дупло. Чи справді там були соколята, чи якісь інші пташенята, але дяк ухопив щось у жменю і спробував витягти, але дупло було вузеньке — долоня влізала, а жменя застрягла. Дяк смик-смик, не йде.

Довго вони отак стояли одне на одному, аж поки не змучилися, і той, що був у самому низу, сказав:

— Ну, ви, хлопці, як хочете, а мені вже тоті ваші соколята в печінках сидять. Я пішов.

Досить йому було зробити лише один крок, як уся конструкція звалилася на землю. Ті, що були нагорі, добряче таки потовклися. А от дяк зостався чипіти на дереві, йому шкода було розтиснути жменю, але й висіти було важко.

— Хлопаки! Ви куди! — кричав дяк. — Зачекайте на мене!

І в цей момент він відчув гострий біль у руці. Здавалося, наче чиїсь гострі ікла вп’ялись у пальці. Дяк заверещав не своїм голосом, розтиснув кулака і полетів додолу, не перестаючи волати. Кущі ялівцю прийняли його у свої обійми і не дозволили розбитися на амінь. А з дупла вилетів неймовірно розлючений рій джмелів і кинувся на скнилівців. Тут уже всім дісталося, а дякові найбільше.

Скнилівці кинулися тікати хто куди, джмелі їх жалили від душі, а дяк запорпався у листя з головою і затамував подих. Виліз він звідти щойно коли смеркло. Усю компанію скнилівців, які побували на ловах соколят, дяк застав у корчмі. З запухлими писками, заплилими очима і ґулями на головах сиділи вони і цмулили пиво. Дяк виглядав ще гірше, і це невимовно підняло настрій скнилівців.

Помилка

Микольцьо, син Яцька Пуцика, потрапив до війська, але погано справлявся і його покарали на кару двадцять кийків. Схопили, прив’язали до лави і взялися лупцювати. Його б’ють, а він регоче.

— Бийте сильніше! — наказує капітан.

Вояки луплять, аж кров цвиркає, а він далі сміхом заливається.

— Ти чого регочеш? — врешті не витерпів капітан. — Хіба тебе не болить?

— Йой, пане капітане, — відказує той, — та ви б теж сміялися, бо я зовсім не Микольцьо Пуцик зі Скнилова, якого покарали киями. А я хоч і Микольцьо, і також зі Скнилова, але не Пуцик, а Гуцик. І я просто не годен сі стримати зо сміху, як си помислю, як мусит сі сміяти там-той Микольцьо з вашої, пане капітане, глупоти.

Щасливий циган

У Скнилові піймали цигана, який крав коней. Посадили його до цюпи і стали радитися, як покарати.

— Повісити! Що ж іще, — постановив Яцько Пуцик.

— Повісити — не хитра штука, — заперечили йому. — Можна й повісити, але на тім пагорбі, де стоїть шибениця, поле зорали і засіяли житом. До шибениці не годен підступити, аби жита не столочити.

— А який тоді вихід? Не вішати, чи що?

— Можна повісити по жнивах.

— Гарна думка, але порахуйте, кілько то нам винесе того гицля годувати.

Отак вони сиділи і сперечалися, одним було шкода