Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

Інтелектуальним і мозковим центром клубу (так званим think tank) є Інститут людських перспектив (Institute for Human Prospect) при Стенфордському університеті, який розробляє проекти майбутнього світоустрою і подає їх на розгляд Світового уряду. Інститут очолює Гаролд Міллібранд. Серед основних ідей, що їх приписують ІЛП та Світовому уряду, вирізняються такі:

a/ Тільки Єдиний Світовий уряд (ЄСУ) та єдина система управління забезпечать виживання людства у ХХІ–ХХІІ ст. ст.

b/ На Землі вводяться єдина система влади, єдині Збройні Сили та поліція, єдина грошова одиниця.

c/ Влада на Землі будується за феодально–середньовічним принципом: закріплюються довічне право олігархів на владу і власність — так званий глобальний сеньйорат з васальним закріпленням класу слуг за господарями.

d/ Кінцевою метою ЄСУ є зменшення чисельності населення Землі до 1-1,5 млрд чол., з яких 0,5 — 0,7 млрд становлять квоту китайців та японців.

e/ Найціннішими ресурсами оголошуються земля і вода (питна). Власником всіх с/г угідь на Землі та джерел питної води стає ЄСУ.

f/ Найсерйознішим злочином оголошується націоналізм (сепаратизм), спроба побудови національної, окремої, незалежної від глобальної мережі держави. ЄСУ рішуче поборює всі спроби самовбивчого націоналізму.

g/ Єдиною мовою спілкування для людства оголошується англійська, з наданням перехідного періоду від 10 до 50 років для окремих націй.

h/ ЄСУ є ворогом християнства та інших традиційних релігій та встановлює нову — глобальну — єдину для всіх релігію на Землі.

Представники Клубу Локарно рішуче відкидають як антисемітські твердження своїх опонентів щодо юдо–масонського характеру організації, звинувачення з метою встановити владу ЄСУ, скоротити чисельність землян, називаючи уряд неурядовою філантропічною організацією та дискусійним клубом людей, що сповідують ліберально–глобалістичну ідеологію і яким небайдуже майбутнє людства.

Потрібна додаткова агентурна інформація для об'єктивної оцінки дій та помислів Світового уряду в Локарно.

45

До Локарно Гайдук зміг дістатися тільки 24 березня в п'ятницю. Його вильоту передували довгі радіоперемовини з представниками Фрідмана: були одержані надійні гарантії безпеки для Гайдука і членів делегації, обумовлено маршрут, мету і строки перебування в Локарно. Дуже непросто Гайдукові вдалося отримати повноваження від Василя Волі, який після проголошення Хартії відродження держави й отримання спеціальних відзнак президента України–Руси — булави Богдана Хмельницького, Острозької Біблії та золотої книги «Руська правда» з бібліотеки Ярослава Мудрого, знайденої в 2063 р. у Межигір'ї, — став зовсім неприступним. Ерна Богошитська (збулося пророцтво Палія) стала державним секретарем, керівником канцелярії президента, різко обмеживши доступ до Василя Волі. Гайдукові, який пообіцяв привезти їй найкращі французькі парфуми зі Швейцарії, зробила милість й пустила на п'ять хвилин до старого кабінету Волі, де все вже було спаковано (всі горщики та кістки), готове до переїзду на нове — поки ще не відоме — місце. П'ять хвилин тривали півтори години: Гайдук переконав‑таки Волю в необхідності своєї поїздки до Локарно і переговорів з представниками Світового уряду. Знехотя, бо ненавидів Фрідмана до посиніння нігтів, Воля погодився з аргументами Гайдука і неохоче видав на руки декрет про повноваження вести переговори без права підписання будь–яких, в тому числі попередніх, угод. Навіть з гетьманом часом було легше. Генерал згадав один зі сформульованих ним ще в Америці «законів Гайдука»: кожен новий начальник є повною протилежністю свого попередника — як зовнішньо, так і внутрішньо.

Нарешті всі формальності було закінчено, й Гайдук вилетів до Швейцарії на спеціально зафрахтованому київським офісом компанії «Macrosoft–Power» невеличкому літаку «Сессна–Шкода» — 606 PC серії «Skyarrow»: у розкішному салоні літака, розрахованого на п'ятнадцять VIP–осіб, розмістилися троє охоронців, майор РОК Коваль, призначений новим військовим аташе України–Руси до Швейцарії, Невінчаний та Гайдук.

Генерал летів у похмурому настрої, навіть його улюблене віскі «Бурбон», принесене гарненькою стюардесою, не потішило його: Гайдука переслідувало почуття провини перед Олею, яку хотів взяти з собою до Локарно, щоб хоч трохи розвіялася, відпочила від виснажливої роботи. Василь Воля за нашіптуванням Богошитської відсторонив Олю від діяльності в оргбюро (фактично — канцелярії президента) і призначив її заступником міністра соціальної опіки, де Оля відповідала за найважчий напрям: надання допомоги новим, пов'язаним з Великим Вибухом і Великою Темрявою, спільнотам — слизовикам.

Оля не відмовилась від нової роботи — навпаки, з головою поринула в цю діяльність, яка в більшості революціонерів і будівничих держави викликала огиду. Як людина горда, вона не поскаржилася Гайдуку на несправедливе призначення, на яке погодився її колишній найбільший друг і товариш по революції Василь Воля (Оля хотіла взяти на себе в канцелярії президента відповідальність за встановлення і підтримання контактів з містами і землями нової держави); вона не розповідала чоловікові про дрібні інтриги Богошитської (він знав про це з інших джерел). Оля не хотіла визнати справедливість другого «закону Гайдука»: революційна солідарність закінчується в момент розподілу посад у новій владі. Але він бачив, як дружина страждає від несправедливості. За своєю посадою, надто низькою в ієрархії нової держави, Оля не мала ніякої можливості зустрічатися з Василем Волею, якого вона за допомогою батька врятувала від неминучої смерті в 2076 році, коли ЛУК був розгромлений ДерВаром через агента–провокатора, що втерся в довір'я Василя Волі.

Гайдук з сумом згадував, як пізно повертається додому змарніла дружина, яка всю свою енергію віддає новій справі — допомозі тим нещасним людиноподібним істотам, що творили групи слизовиків. Оля не хотіла нічого їсти, ні розповідати, ні читати, ні навіть кохатися — тільки спати.

Літак, що летів на висоті три тисячі метрів, не зачіпаючи чорні хмари, які супроводжували їх від самого Гостомеля, почав знижуватись. Раптом небо над ними роз'яснилося, наче в крижаному шарі хмар виникла ополонка, і Гайдук побачив унизу блакитну гладінь озера Лаго–Маджоре, оточеного зусібіч темно–зеленими ближніми й синіми — дальніми — горами. Це були Альпи, але лагідні, майже ніжні вигини їхніх схилів ні в чому не нагадували ті суворі, стрімкі гостроверхі, вкриті сяючою кригою та снігом неприступні вершини, що запам'яталися Гайдукові, коли був у Берні й поїхав у гори з добрим другом, начальником департаменту контррозвідки Швейцарії Морісом Швайнштайгером. Їхали в гори (це було взимку) жовтим залізничним потягом, потім піднімалися фунікулером, пересіли у вагончики підйомників — серце завмерло від жаху коли вагончик, розхитуючись на вітрі, завис над засніженою прірвою; нарешті опинилися на вершині гори Шільтгорн, яку обступали такі ж непривітні, сланцевого кольору стрімкі вершини, засипані снігом, випили доброго німецького пива й з'їли неймовірних розмірів шніцель.

Альпи довкола Локарно були