Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

У Лесі виступили сльози замилування від отих виголосів Янчука. Вона побіжно згадала Миколу й Панаса, яких думала, що любить, коли була школяркою, і тішилася, що Петра навіть порівнювати з ними зась. Обидва були навіть при ніжностях агресивно-небезпечними та «бруднорукими». Старші за неї, як і Петро, вони дивилися на неї, як на ляльку для забави, не соромлячись бути плотськими й непристойними. «У Петра справді зовсім інша світобудова! Це таки унікум! Він зовсім безпечний для мене!» — піймала себе на думці.

Додому вертали, впоєні коханням, на хвіртці прощалися окриленими, до завтра розійшлися обнадіяними і втішеними, найпаче Янчук. «Час, коли я вірив усім і ніхто не вірив мені, минув. Мене цінують у колонії, мені довіряється Леся, отже, я — дорослий і дужий, спроможний на щось варте! Значить, мушу закінчити технікум і вечірку, вступити до університету, але якось зберігши при собі Лесю назавжди!» — плелося йому в думках.

А вдома Петра чекала коротка телеграма: «Приїжджай негайно! Ріта». Лідуня не знала, що з нею робити, не дочекавшись тієї неділі брата додому звечора.

Янчук відпрошувався на два дні в технікумі, в душі плачучи, що не стало Віри Володимирівни Баницької, канючив дводенну відпустку в школі, вимолював відрядження у директора колонії, який саме приступив до праці, виписавшись із лікарні. І таки одержав направлення в наркомат освіти «для консультацій по реформуванню колонії у виробничу-трудову школу». З тим і поплив зранку пароплавом, римуючи рефренно:

Ластівчино моя! Моє золотко!

Як то мило нам вдвох, як то солодко!

Протягом дня чарувався з палуби берегами Дніпра, увечері влаштувався в готелі під враженням від Києва — великого і велелюдного. Спав і снив Лесею...

Наступного ранку Петро розшукав старшого інспектора Ріту Генріхівну Шмідт у курортоуправлінні по написові на дверній табличці. Була вона такою ж загадковою і лише більш заклопотаною. Розпитала, як він живе і вчиться, як сестра, що робиться в Черкасах, а коли почула про арешти, довго мовчала в задумі.

— Живі мають жити, поки живеться, і посильно робити добро іншим, Петросе! — вимовила врешті, зітхнувши. — Ти тут посидь, я тебе покличу, — і надовго залишила хлопця самого в кабінеті.

Янчук нудився, чекаючи і при тому морочливо роздумуючи, чому про нього дбає ця зовсім чужа йому жінка так, ніби чимось причетна до нього. Чим лише не пояснював собі її старання й клопоти, але про причину здогадатися не міг, аж поки не був покликаний нею до самого начальника республіканського курортоуправління.

Сухий буркотливий дядько, посадивши обох у крісла, якийсь час пильно видивлявся на Петра, а тоді почав розпитувати та допитувати його так, що хлопцеві зробилося аж парко, аж мусів звестися і відповідати стоячи.

— Сідай, молодий чоловіче, хвалю твою вихованість! — врешті звелів він. — Не зловживай на роботі владою і терпи свого начальника Леоніда Петровича! Мусиш замінити його у всьому, коли він дочекається пенсії, як заслужений революціонер. Докладний інструктаж одержиш у Маргарити Генріхівни, як оформишся в кадрах. Коли не маєш питань, будь здоров! — закінчив сухо, тручи долонею потилицю.

Кілька годин пішло на оформлення у відділі кадрів, потім Ріта Генріхівна виписала Янчукові розподіл по технікумі в Соснівське курортоуправління. Нарешті все було готове, але Петрові довелося чекати, поки телефоністка зв'яже Шмідт із його майбутнім начальником товаришем Атанасовим. Тож тим часом слухав настанови, як і що має робити на посаді помічника державного санітарного інспектора курорту. Причому наділявся Янчук ще й виключним правом не лише підміняти в роботі свого начальника, до речі, хворого на білу гарячку, а й підписувати рецепти лікарям, а кошториси та банківські документи бухгалтерам і скріплювати те все печаткою, яка тут же була йому передана.

— Чи ж я із тим усім справлюся, Ріто Генріхівно? — Петро вже шкодував, що приїхав.

— Хіба хочеш — мусиш! — відповіла, спішно знімаючи трубку телефону, що нарешті задзвонив.

— Доброго дня, Христе Аноловичу! З вами говорить Шмідт. Не забули і навіть упізнали?! Велика честь для мене!.. Чи пам'ятаєте нашу з вами розмову? То як тепер? Бідний чоловік! Скільки йому ще до пенсії? Ще чимало. Я чую! Воно нічого й дивного, коли в усіх трьох ще й по троє дітей. Так-так, зміна не лише вам, а й нам. Самі знаєте, ми, жінки, в начальстві недолугі, хоч і рівні у правах. Спасибі за комплімент!.. Я? Дзвоню вам за дорученням Корнія Юхимовича Сарими. Знайшли ми помічника Леонідові Петровичу! Саме такого, як ви бажали. Полюбіть його по-батьківськи. Він, думаємо, того вартий. Я знаю його чимало, Корній Юхимович менше, але і я, і він готові за нього поручитися!.. Звичайно, пристойну квартиру для одинака — з умеблюванням і білизною. Само собою, з пільговим харчуванням. Живе? На квартирі із сестрою... Штатну одиницю посилаємо з ним, зарплатня найвища — чотириста. Маю завдання курирувати від Корнія Юхимовича, який, до речі, кланяється вам!.. Та де я вийду, як постійно по відрядженнях! Такі не попадаються!.. Дякую за Янчука! Це його прізвище. Він беручкий, старанний. Не відмовилася б, коли б був років на десять старший. Отож то й воно! Так, завтра він приїде. В перспективі? Мабуть, буде вчитися в університеті. Які зв'язки?! Круглий сирота! Їх із десяти лишилося двоє... То будьте йому батьком... Добра вам і гараздів! Дякую, привітаю!..

Мовчала, поклавши трубку, Ріта Генріхівна, видивляючись на Янчука, мовчав і він, не знаючи, чим пояснити її старання, і врешті вирішив запитати в лоб.

— Дозвольте, Ріто Генріхівно, щось вас спитати, але відповідь прошу дати щиру, бо тим печуся... Чого це ви мені аж отак сприяєте? Чим і коли я вам за все віддячуся? Що я мушу зробити, щоб не бути вашим боржником?

— Я чекала, Петросе, подібних питань. Вони характеризують тебе, як людину порядну, а тепер ще й дорослу... Я — покруч, метиска... Мої мати й бабця були українками, та ще й незвичайними... Я жила у бабусі і від неї навчилася меценатства. Тож поясни собі всі мої дії, як примхи хворої меценатством. Адже я не менш від тебе буду радіти твоєму щастю, коли ти дійсно будеш щасливий! А витратила я на тебе кілька годин тепер та якісь хвилини в Черкасах... Суди сам, яка мені