Читати книгу - "Східний синдром"

Шумно видихнув. Вдихнув. Опустився на стілець, щоб не привернути їхньої уваги. Дістав із кишені гроші, кинув на стіл сотку й метнувся до виходу.

На вулиці одразу кинувся бігти. Мчав, як спринтер, штовхаючи перехожих, підігрітий адреналіном і алкоголем. У голові билася одна думка: тільки б встигнути, тільки б не запізнитися…

На шостий «Психів» поверх злетів за десять секунд. Цілу вічність не міг потрапити ключем у замок — так сильно дрижали руки. Врешті відчинив, забіг, не роззуваючись, у кімнату. Коти здивовано витріщились на нього з крісла, рудий потягнувся і стрибнув на підлогу, вирішивши, що ця людина повернулася, аби його погодувати. Але Вася не звернув на кота уваги, одразу кинувся у куток, де стояв рюкзак. Викидав речі, які лежали в ньому зверху, дістав те, що шукав. Руки не забули цю приємну важкість, цю холодну сталь, ці рідні, тепер уже назавжди насічені на серці контури. Автомат. Різким рухом вставив ріжок, витрусив решту речей із рюкзака, залишивши лише набої, туди ж кинув автомат, запхав у кишеню балаклаву й гранату. Вдягнув на ходу наплічник, хряснув дверима. Розчаровані коти пішли перевіряти, чи не залишилось чогось їстівного на кухні.

Сім хвилин. Рівно за стільки часу він добіг до кафе. На ходу зняв рюкзак, рвучко шарпнув на себе двері, Компанія сиділа на тому ж місці, так само не помітивши його появи. Офіціантка за стійкою ковзнула по ньому поглядом і знову втупилась у серіал. Вася одним рухом дістав автомат і пере­кинув ремінь через плече.

— Ей, ти! — гукнув до того, за столиком.

Усі четверо повернули до нього голови. Ніхто з них не  був готовий побачити чоловіка, який направляє зброю в їхній бік.

— Ти, у «горці»! Встань! Пам’ятаєш мене, сєпар? — Супрунчик загрозливо клацнув запобіжником.

Той повільно підвівся, спираючись на спинку стільця, і замотав головою.

— Мужик, ти чєго… — здавався переляканим і роз­губленим.

— Треба було тебе, сука, на місці кінчати, а не тягнути  до своїх, щоб тебе відпустили й ти тут розгулював, наче нічого й не було! — Вася кричав, обличчя його нали­валося кров’ю.

— Мужик, успокойся, ти обознался… — Чоловік у «горці» намагався придумати, як вийти живим із цієї ситуації, його очі бігали, як дві полівки в бліндажі.

— Мовчи, сука! — загорлав Вася, вчепившись в автомат.

— А-а-а-а-а-а! — верескнула офіціантка, і Вася, під­хльоснутий цим несподіваним вигуком, натиснув на гачок.

Перша коротка черга поклала типа в «горці». Він одразу зігнув­ся, впав назад, перевернувши стільця. Разом із ним упав той, що сидів поруч. Ті двоє, що сиділи навпроти, скочили на ноги, але Вася поклав їх другою чергою. Офіціантка продовжувала верещати, сховавшись десь під стійкою.

— Ану заткнись, дура! — гаркнув їй Вася, тремтячими руками виймаючи вистріляний магазин.

Укинув його в кишеню, поміняв на повний ріжок. Натягнув балаклаву — і бігом до виходу. На вулиці було порожньо, напевно, усі, хто проходив чи проїздив, чули постріли й розбіглися. Лише сивий чоловік у яскраво-жовтому пуховику стояв біля відчинених водійських дверей синього «форда» й ошелешено витріщався в бік забігайлівки. Коли Вася зробив крок у його бік, хотів сховатися всередині авто, але Супрунчик випередив його, скочив до дверей, відштовхнув і показав автоматом напрямок, куди йому відійти. Той слухняно позадкував, не вірячи, що все це відбувається з ним. Вася гепнувся у водійське крісло. Ключі стирчали в замку. Повернув їх — і дав по газах, залишивши позаду старого, схожого на загубленого в снігу кенара.

У нього не було жодного плану. Він просто мчав на червоний, вдавлюючи ногу в педаль газу. У нього ще залишалася слабка надія втекти, сховатися, пересидіти якийсь час. А далі… Він не знав, що буде далі. Він навіть не знав, що буде з ним за хвилину. За ним, напевно, уже мчить поліція, але живим Вася здаватись не збирався.

Його життя, яке він намагався вибудовувати роками — хай здебільшого й безуспішно, було знищено. Можливо, усе ще можна було б якось полагодити, зібрати докупи, склеїти, якби не цей сєпар. Він став останньою краплею. Навіщо він віддав війні рік свого життя, навіщо були «секрети», постріли й «двохсоті», коли ворог так просто повертається на вулиці того міста, яке він захищав? Навіщо війна забрала в нього — його, навіщо вийняла йому душу, залишивши всередині рану, яка вже ніколи не затягнеться? Вася мчав уперед, матюкався і плакав.

Голосно завила сирена. У дзеркало побачив, як його наздо­ганяють два поліцейських «пріуси». Матюкнувся, знову дивом проскочив на червоний. Стрілка спідометра застигла на позначці «сто», добре, що дорога не слизька. Ще трохи — і Вася вискочить на окружну. Тільки б бензину вистачило…

— Водій автомобіля АХ1329, негайно зупиніться! По­вторюю: водій автомобіля АХ1329, «форд» синього кольору, негайно зупиніться! — гавкав десь позаду чоловічий голос із гучномовця.

— Та пішов ти, мусорюга! — огризнувся Вася, наче поліцейський міг його чути.

На окружній машин стало значно менше. У дзеркалі побачив, що «пріусів» за спиною вже троє.

— Собаки, все одно живим не візьмете! — стискав кермо так, що аж пальці побіліли.

Автомат лежав на пасажирському сидінні поруч, і Вася пошкодував, що має всього дві руки — черга з «калаша» зупи­нила би цих чортів.

Наче прочитавши його думки, поліцейські знову почали кричати в гучномовець.

— Водій автомобіля АХ1329, негайно зупиніться! Відкриваємо вогонь на ураження!

Вася лише облизнув пересохлі губи й сильніше натиснув на газ.

Перша куля цвьохнула біля вуха, пробивши лобове скло. А другу Вася вже не почув. Вона прилетіла по нього.

  ***

Коли синій «форд» на повній швидкості з’їхав на узбіччя і врізався в дерево, Максим зрозумів, що влучив. Руки все пам’ятали, хоч пістолет «форт» — це не гвинтівка СВД. Зграйка «пріусів» зупинилася на дорозі, поліцейські вискочили з них одразу ж. Макс разом з Аліною кинулися до розбитого авто, тримаючи зброю напоготові.

Капот «форда» був зім’ятий повністю, лобове скло висипалось тисячами дрібних осколків. Чоловік у машині не рухався. Лежав корпусом на кермові, голова в балаклаві звисала вперед.

— Чорт, він військовий по формі! — з досадою вирвалося у Шилова, як тільки він побачив прапорець та знайомий шеврон на рукаві.

Щось штовхало його вперед, і він, опустивши пістолет, усупереч усім правилам підійшов впритул до машини, простягнув руку і стягнув із чоловіка балаклаву, відхиливши його голову назад. Сірі очі «Адвоката» були широко розплющені, і в них відбився поліцейський значок із тризубом.

Максим випустив балаклаву з рук і позадкував. Незграбно всівся у великий замет, майже упав. Зняв шапку, набрав повну жменю снігу й витер ним обличчя.

— Сука-війна…

Він беззвучно плакав, витираючи сльози колючим снігом.

Епілог

Квітневе сонце припікало майже по-літньому. Дерева вибухали першою ніжною зеленню, на вулицях уже з’явилися провісники скорої спеки — ятки з морозивом, і Таня не втрималася й купила ріжок лимонно-шоколадного.

Вона неквапливо йшла через парк, облизуючи язиком холодне морозиво, і мружилася від яскравого сонця. У футбол­ці й вузьких джинсах Таня знову була схожа на школярку.