Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Листопада 13.

Ану, поглянемо: писання досить чітке. Однак у почерку все ж є ніби щось собаче. Прочитаємо:

Люба Фідель! я все не можу звикнути до твого міщанського ймення[129]. Ніби вже не могли назвати тебе краще? Фідель, Роза — який пошлий тон, одначе все це дрібниці. Я дуже рада, що ми надумались писати одна до одної.

Листа писано дуже правильно. Пунктуація і навіть буква ѣ скрізь на своєму місці. Та так просто не напише й наш начальник відділу, хоч він і хвалиться, ніби десь-то вчився в університеті. Глянемо далі:

Мені здається, що ділитися своїми думками, почуттями, враженнями з другим, це одне з найбільших благ у світі.

Гм! думку цю запозичено з одного твору, перекладеного з німецької[130]. Не пригадую, як зветься.

Кажу це я з досвіду, хоч по світу і не бігала далі, як до брами нашого будинку. Хто ж бо знає в житті стільки втіхи, як я? Панночка моя, на яку папа́ каже Софі, любить мене, як душу.

Ай! ай!.. нічого, нічого. Мовчу!

Папа́ теж дуже пестять. Я п’ю чай та кофе з вершками. Ах, ma chére[131], я мушу тобі сказати, що зовсім не бачу задоволення у великих, обгризених кістках, що їх жере на кухні наш Полкан. Кістки добрі тільки з дичини, та й то лише тоді, коли ніхто не висмоктав з них мозку. Дуже добре змішати кілька соусів докупи, але щоб без каперсів та без зелені; але не знаю я гіршої звички, як давати собакам виліплені з хліба кульки. Сидить собі за столом якийсь пан, що тримав у своїх руках усякі гидоти, почне м’яти тими руками хліб, підкличе тебе і ткне тобі в зуби кульку. Одмовитись якось незвичайно, ну й їси; з огидою, а їси…

Чорт знає, що таке! Яка нісенітниця! Не було ніби чогось кращого, про що написати. Подивимось на другій сторінці. Чи не буде чого цікавішого.

Я дуже охоче сповіщатиму тобі про всі, що в нас трапляються, події. Я вже тобі дещо казала про найстаршого пана, якого Софі називає папа́. Це дуже чудна людина.

Ага! ось нарешті! Так, я знав: у них політичний погляд на всі речі. Побачимо, що папа́:

…дуже чудна людина. Він здебільшого мовчить. Говорить дуже рідко; але тиждень тому все говорив сам із собою: «Дадуть чи не дадуть?» Візьме в одну руку папірця, другу стисне порожню та й говорить: «Дадуть чи не дадуть?» Раз якось він звернувся і до мене з запитанням: «Як на твою думку, Меджі? дадуть чи не дадуть?» Я нічогісінько не могла зрозуміти, понюхала його чобота й пішла собі геть. Потім, ma chére, так за тиждень, папа́ прийшов радий-радісінький. Цілий ранок ходили до нього пани в мундирах і з чимось поздоровляли. За столом папа́ був такий веселий, як іще ніколи я не бачила, розповідав анекдоти, а по обіді підняв мене до своєї шиї й сказав: «А глянь, Меджі, що воно таке». Я побачила якусь стрічечку. Я нюхала її, та не знайшла ніякого аромату; нарешті потихеньку лизнула: солонувате трошки.

Гм! Це собача, здається мені, занадто вже… щоб не одшмагали його часом! А! то він честолюбець! Це треба взяти до уваги.

Прощай! ma chére! я біжу і таке інше… і таке інше… Взавтра закінчу листа. Ну, здорова будь! я тепер знову з тобою. Сьогодні панночка моя Софі…

А! ну, побачимо, що Софі. Ех, канальство!.. Нічого, нічого… читаємо далі.

…панночка моя Софі надзвичайно метушилася. Вона збиралася на бал, і я зраділа, що коли її не буде, зможу писати до тебе. Моя Софі завжди надзвичайно радо іде на бал, хоч одягаючись завжди майже сердиться. Ніяк не розумію, ma chére, приємності їхати на бал. Софі приїжджає з балу додому о шостій годині ранку, і я майже завжди догадуюсь, бачачи її такою блідою та охлялою, що їй, бідолашній, не давали там їсти. Я, правду кажучи, ніколи не могла б отак жити. Коли б мені не давали соусу з рябчиком, чи печені з курячих крилець, то… я й не знаю, що б зо мною було. Добрий також соус із кашкою. А морква чи ріпа, чи там артишоки ніколи не будуть добрі.

Надзвичайно нерівний стиль. Зразу видно, що не людина писала. Почне так, як слід, а скінчить собачиною. Заглянемо ще в одну писульку. Довгенька щось. Гм! і числа не проставлено.

Ах! люба, яке відчутне наближення весни. Серце моє б’ється, ніби все сподівається чогось. У вухах шумить безперестанку. Так що я часто, піднявши ніжку, стою кілька хвилин, прислухаючись до дверей. Я тобі признаюсь, що в мене багато куртизанів. Я часто, сидячи на вікні, розглядаю їх. Ах, коли б ти знала, які поміж них є потвори! Який-небудь незграбний дворняга, дурний страшенно, з лиця видно, що дурний, іде поважно вулицею і уявляє, що він превельможна особа, думає, що так на нього й задивляться всі. Аж ніяк. Я навіть і уваги не звернула, так, ніби й не бачила його. А який страшний дога зупиняється в мене перед вікном! Коли б він став на задні лапи, чого він, нечема, певно, й не вміє, то був би він на цілу голову вищий за папа́ моєї Софі, який теж досить високий на зріст і товстий із себе. Цей дурень нахаба, мабуть, престрашенний. Я погарчала на нього, а йому й байдужісінько. Хоч би скривився! висолопив свого язика, розвісив величезні вуха та й дивиться у вікно — такий мужик! Але невже ти думаєш, ma chére, що серце моє байдуже до всіх упадань, — ой, ні… Коли б ти бачила одного кавалера, що перелазить через паркан сусіднього дому, Трезора на ймення. Ах, ma chére, яка у нього мордочка!

Тьху, к чорту!.. Яке паскудство!.. І як то можна наповнювати листи отакими дурницями. Мені давайте людину! Я хочу бачити людину; я вимагаю поживи тієї, яка живила б та втішала мою душу; а замість того отакі тобі теревені… Перегорнемо через сторінку, чи не буде краще: