Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Лежить отут, — ба, не лежить, —

Йому занадто цього слова, —

За ноги адмірал висить,

Бо він особа безголова.

— Браво, браво! — в один голос крикнули дворяни-католики, а гугеноти, що перейшли в католицтво, мовчки насупили брови.

Генріх в той час розмовляв з Маргаритою та з пані де Невер і удав, ніби не чує.

— Ходім, ходім, пане, — сказала Катерина, що їй сморід цей, хоч вона й відкрила свої парфуми, почав завдавати прикрості. — Ходім, бо нема такої доброї компанії, яку б не покидали. Попрощаймося з паном адміралом і вертаймося в Париж.

Вона зробила іронічний рух головою, немов прощаючись з другом, і, ставши на чолі колони, виїхала на дорогу, тим часом як кортеж проїздив перед трупом Коліньї.

Сонце спускалось до обрію.

Натовп посунув за їх величностями, щоб до кінця намилуватись пишнотою кортежу і подробицями видовища; злодії теж пішли за натовпом, і через десять хвилин після від’їзду короля біля понівеченого трупа адмірала, на який почали повівати перші подуви вечірнього вітру, не лишилося нікого.

Кажучи нікого, ми помилились. Дворянин на чорному коні, що не міг, певне, маючи честь бути в присутності принців, роздивитись як слід на цей безформний почорнілий труп, лишився на місці і розглядав детально ланцюги, гаки, кам’яні стовпи, — словом, усю шибеницю, яка йому, як людині в Парижі новій і незнайомій з удосконаленнями, заведеними в різних справах у столиці, здавалася, певне, вершиною того, що могла вигадати людина найгидкішого.

Читачам нашим не треба пояснювати, що цією людиною був наш приятель Коконна. Досвідчене око жінки даремне Шукало його серед учасників кавалькади і переглядало їх ряди, не знаходячи його.

Пан де Коконна, як ми вже сказали, лишався в екстазі перед витвором Ангеррана де Мариньї.

Але не тільки жінка шукала де Коконна. Другий дворянин, відмітний своїм білим атласним камзолом та гарним пером, подивившись уперед і по боках, наважився озирнутись назад і побачив на червоному від останніх відблисків сонця обрії високу постать Коконна і гігантський силует його коня.

Тоді дворянин у білому атласному камзолі з’їхав з дороги, якою поїхала решта кортежу, звернув на невелику стежку і в об’їзд вернувся до шибениці.

Майже в той самий час дама, в якій ми пізнали герцогиню де Невер, як у високому дворянині на чорному коні пізнали Коконна, під’їхала до Маргарити і сказала їй:

— Обидві ми помилились, Маргарита: п’ємонтець лишився позаду, а пан де Ла Моль поїхав до нього.

— Чорт візьми! — відповіла сміючись, Маргарита. — Щось та мусить відбутись. Признаюсь, я була б рада бути кращої думки про нього.

Маргарита повернулась і побачила маневр де Ла Моля, про який ми вже казали.

Обидві принцеси теж відокремились від кавалькади, скориставшись щасливою нагодою, коли кортеж повернув перед стежкою, що вилася між широким живоплотом і, знов підіймаючись угору, проходила за тридцять кроків від шибениці. Пані де Невер сказала слово на вухо своєму капітанові, Маргарита подала знак Жільйоні, і вони вчотирьох поїхали цією доріжкою і заховались за кущем, що був найближче до того місця, де мала відбутися сцена; свідками якої вони хотіли бути. Як ми вже сказали, від цих кущів було кроків з тридцять до того місця, де Коконна в захваті жестикулював перед паном адміралом.

Маргарита зійшла з коня, пані де Невер і Жільйона зробили те саме, капітан теж зліз і взяв у руки повіддя усіх чотирьох коней. Свіжа густа трава стала трьом жінкам за софу, якої часом марно бажають принцеси.

Просвіт між кущами давав їм змогу не пропустити найменшої подробиці з того, що відбувалось.

Ла Моль об’їхав круг. Він повільно під’їхав до Коконна, став ззаду і, простигши руку, ударив його по плечу.

П’ємонтець озирнувся.

— А, — сказав він, — це таки не сон! Ви ще живі!

— Так, пане, — відповів Ла Моль, — так, я ще живий. Не з вашої вини, але ще живий.

— Чорт візьми! Я вас зразу впізнав, не зважаючи на вашу блідість, — сказав Коконна. — Ви були червоніші, коли ми бачились з вами востаннє.

— І я вас теж пізнав, — сказав Ла Моль, — не зважаючи на жовту смугу, що у вас на обличчі. Коли я зробив вам її, ви були блідіші, ніж тепер.

Коконна закусив губи, але, вирішивши, здавалось, провадити розмову й далі в іронічному тоні, сказав:

— Адже правда, пане де Ла Моль, цікаво, надто ж для гугенота, бачити пана адмірала на цьому залізному гаку? І, скажіть, є ж люди, що винуватять нас, ніби ми перебили навіть грудних гугенотенят!

— Граф, — сказав Ла Моль, уклоняючись, — я вже не гугенот, я маю щастя бути католиком.

— Ба! — скрикнув Коконна, зайшовшись реготом. — Ви обернулись, пане? Спритно!

— Пане, — тим самим серйозним і ввічливим тоном казав далі Ла Моль. — Я склав обітницю обернутись, якщо врятуюся від убивства.

— Граф, — відповів п’ємонтець, — це дуже розумна обітниця, і я вітаю вас з нею. А не склали ви ще яких інших?

— Так, пане, я склав ще одну, — відповів Ла Моль, спокійно погладжуючи свого коня.

— Яку? — спитав Коконна.

— Повісити вас отут, — бачите? — на цьому гвіздочку, що, здається, чекає вас угорі, над паном де Коліньї.

— Як! — сказав Коконна. — Отак, як я є, живого й здорового?

— Ні, пане, простромивши вас попереду шпагою через усе тіло.

Коконна став пурпурним; зелені очі його