Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

class="p1">Урешті-решт її назвали Елінор: одні кажуть, що на честь королеви Аквітанії[40], другі переконують, що на вибір імені вплинула Джейн Остін[41], а ще хтось пригадує, що на запитання про своє ім’я дитина відповіла, що її звуть Еллі, а може, Аліра чи щось таке. (Насправді той, хто підказав це ім’я, узяв його з роману Ширлі Джексон[42], але вирішив не розводитися про це, позаяк доля вигаданої Елінор була нещаслива.)

— У неї вже є ім’я? — цікавиться Хранитель, не відриваючи погляду від столу й ручку від паперу.

— Вони стали називати її Елінор, — повідомляє художниця.

Хранитель відкладає ручку й зітхає.

— Елінор, — повторює він, наголошуючи останні звуки й перетворюючи ім’я на чергове зітхання.

Знову бере ручку й повертається до своєї писанини, навіть не глянувши на художницю. Вона не зважає на це, подумавши, що це ім’я, напевно, має для Хранителя якесь особливе значення. Вони познайомилися нещодавно, і художниця вирішує не торкатися цієї теми.

Ця Гавань на березі Беззоряного моря поглинає дівчинку, яка опинилася тут, провалившись крізь рештки дверей, і так само як лісова підстилка[43], що їх проковтнула, вона також стає частиною пейзажу. Інколи її помічають. Та здебільшого на неї не звертають уваги. Тож вона сама собі господиня.

Ніхто не бере на себе відповідальності за неї. Кожен вважає, що це виконає хтось інший, тож у підсумку ніхто дитиною не переймається.

У людей свої клопоти та приховані біди. Вони спостерігають, цікавляться й навіть переймаються її життям, але ненадовго. Не більш ніж на кілька хвилин, розсипаних дитячим життям, як опале листя.

Того першого дня, сівши в крісло, але ще не отримавши кролика, Елінор відповідає вголос на одне-єдине запитання, коли хтось цікавиться, чому вона тут зовсім сама.

— Я досліджую, — каже дівчинка.

Дитина вважає, що вона це робить непогано.

Закарі Езра Роулінз отямлюється в ліфті разом з панною з рожевим волоссям і пістолетом, яка, на його тверде переконання, щойно підпалила місце скоєних сьогодні злочинів, і непритомним чоловіком, який, можливо, причетний до замаху на вбивство: у голові пульсує, і хлопець ніяк не збагне, що йому конче потрібно — подрімати чи попити, і чому в цьому ліфтовому товаристві він почувається комфортніше, ніж почувався досі.

— Що за?.. — починає Закарі й не може дібрати слів, тож закінчує запитання до Мірабель, тицьнувши водночас у зброю в її руці й показавши на двері ліфта.

— Це виведе двері з ладу, і їй, дуже сподіваюся, знадобиться певний час, щоб знайти інші. Не дивися так на мене.

— Ти націлила на мене зброю.

— Ой, перепрошую! — зойкає Мірабель, дивлячись на свою руку, а тоді ховає пістолет у торбу. — Це древній пістолет з однією кулею, раз — і готово. У тебе кров тече. — Вона заглядає Закарі за вухо й виймає з кишені хусточку з візерунком з годинників. Коли дівчина витирає кров, він бачить, що тканина рясно забруднена. — Усе не так погано, — заспокоює Мірабель. — Просто й далі притискай хусточку. Виперемо її потім. Можливо, у тебе залишиться шрам, і тоді ми станемо близнюками.

Вона підіймає вгору волосся, демонструючи шрам за вухом, що його Закарі вже помічав раніше, і йому не треба розпитувати, звідки той узявся.

— Що тут діється? — натомість цікавиться він.

— Складно на це відповісти, Езро, — відповідає Мірабель. — Ти дуже напружений. Напевно, чайна церемонія видалася не надто приємною.

— Аллеґра погрожувала моїй матері, — каже хлопець.

У нього таке відчуття, що Мірабель намагається відволікти його. Заспокоїти.

— Це в її дусі, — погоджується дівчина.

— Може, вона жартувала?

— Ні, не жартувала. Але ця погроза була пов’язана з тим, щоб розповісти комусь про місце нашого призначення, еге ж?

Закарі киває.

— У неї свої пріоритети. Можливо, тобі слід залишитися тут на кілька днів. А я розвідаю. Аллеґра не вдіє нічого, поки не відчує, що іншого виходу нема. Вона мала нагоду здихатися кожного з нас, а ми троє досі живі-здорові. Начебто, — додає Мірабель, кинувши погляд на Доріана.

— Невже вона й справді вбиває людей? — питає хлопець.

— Вона наймає інших для цього. Ось тобі яскравий приклад. — І дівчина штовхає Доріанову ногу носаком свого черевика.

— Ти серйозно? — дивується Закарі.

— Хочеш іще одну історію? — пропонує Мірабель, простягаючи руку до своєї торби.

— Ні, не хочу ще однієї історії, — відповідає хлопець, та коли це говорить, знову аж язиком відчуває, як воно — бути у тілі лицаря, розбивати серця, пригадує більше деталей: викуваний візерунок на лицарських латах, літній вечір і цвітіння жасмину. Це задурманює голову, наче солодкий спогад про сон. І дарує несподіваний спокій.

Закарі відкидається на потертій оксамитовій лавиці та спирається головою на стінку ліфта. Відчуває вібрацію. Люстра над головою хитається, і від цього паморочиться в голові, тож хлопець заплющує очі.

— Тоді ти розкажи мені історію, — просить Мірабель, витягаючи його із сонного запаморочення. — Чом би тобі не розповісти мені все від початку й не пояснити, як ми тут опинилися. Приквел про дитинство можеш проминути: цю частину я вже знаю.

Закарі зітхає.

— Я знайшов ту книжку, — каже він, відмотуючи все назад і спиняючись простісінько на «Солодких муках», — у бібліотеці.

— Яку книжку? — перепитує дівчина.

Він вагається, але все-таки описує події, які після знахідки привели його на вечірку. Стислий переказ кількох попередніх днів, але його дратує, що так мало часу знадобилося, щоб переповісти все, і що історія, розкладена на окремі події, звучить якось убого.

— А що сталося з книжкою? — цікавиться Мірабель, коли Закарі змовкає.

— Гадав, що вона в нього, — пояснює хлопець, зиркнувши на Доріана. Зараз може здатися, що той спить, а не знепритомнів, і його голова впирається в край оксамитової лавки.

Дівчина перевіряє його кишені, дістаючи зв’язку ключів, кулькову ручку, вузький шкіряний гаманець із великою сумою готівки та читацький квиток з Нью-Йоркської публічної бібліотеки на ім’я Девіда Сміта разом з кількома візитками з іншими іменами й професіями, а також кілька чистих карток, прикрашених намальованою бджолою. Ані кредиток, ані документів. Ані книжки.

Мірабель бере з Доріанового гаманця кілька купюр, а решту повертає на місце.

— Для чого? — запитує Закарі.

— Після всього, що ми пережили заради його порятунку, він платить за нашу