Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Майже.

— Це як? — аж зупинилася дружина.

— Я піду за ними, а ти побіжиш у Комишанку.

— Ти ж обіцяв…

— Ну, ну… — оскільки ми вже увійшли в ліс і тепер навіть за великого бажання, нас ніхто б не побачив, я зупинився, обійняв дружину і притягнув до себе. — Будь розумницею. Адже так було вирішено із самого початку. Правильно? Ми йдемо подивитися, що роблять лицарі, а потім ти повертаєшся до села. Тож не бурчи…

— Але ж ми можемо повернутися разом.

— Можемо. Але чому б не дати нашим більше часу? Раптом хтось ще завозився, не встиг зібратися? Чи віз, приміром, зламався? Або щоб встигли подалі відійти і краще сховатися? Не забувай, ми ж ще й на допомогу княжої дружини чекаємо. Тож чим довше лицарі йтимуть до села, тим краще.

— А ти…

Ясно-зрозуміло. У питання та відповіді жінки можуть грати до безконечності. І найкращий спосіб припинити дебати — заткнути рота. Що я й зробив. Поцілунком. Довгим та солодким. Поки дружина не затремтіла, намагаючись вдихнути повітря.

— Я тебе люблю, — виклав одразу найпотужніший козир, проти якого вони не мають аргументу. — А тепер, іди. І під ноги дивись. Мені дружина ціла потрібна. А не каліка.

Розвернув, плеснув по дупці і, поки Зориця не схаменулась, ступив убік і швидко зник у лісовій гущавині. Ніч, вона не тільки друг молоді, але й добрий помічник чоловікам, що замислили втекти від дружин.