Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

а батько вивів ГАЗика з двору, коли я згадав про заряджений фотоапарат. Хай уже послужить бодай невеличкій утісі замість великої справи. Я сказав, що зачиню ворота, а сам забіг до хати, взяв «Смену», замкнув двері, відніс ключ на місце і помчав зачиняти ворота. Ключ навів мене на нові думки. Зачиняючи ворота, я помітив білу Агентову сорочку у вікні на горищі.

От уявіть собі. 7:30 ранку. Неділя. Як же треба любити шпигувати, щоб уже стояти на посту! Я миттю витяг фотоапарат із футляра, виставив експозицію та діафрагму (якщо хто не знає, діафрагму треба ставити найбільш закриту, коли ви хочете сфотографувати об’єкт у фокусі, а точної відстані до нього не знаєте; відповідно видержку треба ставити невеличку). Крізь щілину між ворітьми я клацнув і знову сховався за ворота, перемотуючи плівку. Потім трохи поміняв експозицію і знову клацнув. Ну, клацнув я за інерцією. Бо на другому знімку Агента вже не буде. Чомусь йому не сподобалось у мене фотографуватися.

Батько роздратовано гукнув:

— Та зачиняй уже ворота! Скільки можна возитися? Якщо приїдемо на базар пізно, будемо там як зайцю стоп-сигнал!

— Іду! — голосно, хоч і невдоволено, відповів я.

Ну, ви ж розумієте: я після вчорашньої прочуханки і досі був ображений на батьків.

Зачинивши ворота і загнавши в пази довгі залізні стрижні, я повільно вийшов на вулицю, захряснув калітку й, перш ніж повернути дротяну задвижку для клямки, знову зиркнув на горище Агента. Його там не було, тож я крутнув непомітного дротика над ворітьми і неквапливо пішов до машини.

Як з’ясувалося, батько посадив маму ззаду, поруч із малим, а мені вони залишили переднє сидіння. Це — щоб ми з малим їхали окремо. А може, щоб до мене підлизатися. Вони ж знають, що до малого підлизатися вийде нескоро, якщо я буду з ним солідарний. Уявляю, як йому там було — поруч із мамою — після вчорашнього ляпаса. Убити могла. І за що?

Машина крякнула коробкою передач і рушила.

Ні, хоч що кажіть, а ГАЗ-69 — законна машина. Це навіть не «Волга». Ну, «Волга», звичайно, теж законна. На трасі вона просто летить! Я в ній ніколи не їздив, але бачив, як вона нас обганяла. Її ніякий інший автомобіль не пережене, та ГАЗ-69 має свої переваги. По наших пісках, наприклад, він проходить без проблем. А ще в нього знімається верхня половина дверей — та що з вікном — і ти їдеш, наполовину висунувшись із машини, тебе причісує вітерець, ти чуєш голос двигуна, бачиш, як посмітюхи випорхують із-під коліс… Я люблю цю машину більше, ніж «Волгу».

Я мовчав, мій малий мовчав, батьки також мовчали. Ну, я, власне, мав, про що подумати. І про те, що ця поїздка зірвала мої плани щодо стеження за хатою Свєтки з фотоапаратом; і про Агента на горищі, який тепер знав, що ми поїхали з дому на цілий день, тож може вчинити трус і на подвір’ї, й у хаті; і про Саньку, з яким варто було б сьогодні поговорити й усе йому пояснити (він має знати, що я нікому нічого не казав); і про зоопарк, куди я сьогодні, звісно, не потраплю; і…

Ще про щось я подумати не встиг, бо батько не повернув на Одеську, а поїхав далі по Очаківській. Тобто він обрав дорогу на кілька кілометрів коротшу, проте гіршу. І безлюдну: там ні машин, ані міліції. Я вже знав, що буде далі. Я знав, що спокусі піддамся, та нічого не міг із цим зробити. Це те, від чого я ніколи не відмовлюся, незважаючи на будь-яку образу. Та й чого ображатися так довго? Вони ж наші батьки…

Ми ще й за Варварку не виїхали, як машина стишила хід, притиснулася до правого узбіччя і зупинилася.

— Іди сідай, Вовка! — сказав батько суворо.

— Знову Вовка! — раптом долинуло із заднього сидіння.

— У тебе ноги не дістають до педалей, — відповів батько, відчинивши двері. — Трохи підростеш — тоді.

— Я з вами ніколи не підросту! — кинув мій малий свою класичну фразу.

— Па, — сказав я тихо, щоб не засміятися, — ну, хай порулює в тебе на колінах.

І батько погодився.

— Лізь сюди, — кинув він через плече.

— Батьку, ну, що ти робиш? Ну, кому це треба? Ну, йому ж тільки вісім років. Ти Вовку коли почав навчати?..

— Мамо, — зухвало урвав її мій малий, — вчитися нікада не рано. Знання за плечима не носять!

— О! О! — тільки і знайшла, що відповісти, мама.

Я вам скажу правду. За інших обставин я би нізащо сам не попросив батька дати малому кермо. Є життєві радості, якими ділитися — вище від людських сил. Отак узяти й відмовитися вести машину? Ви собі уявляєте таке?

А він був дуже гордий. Мій малий уже не раз скиглив, коли я сідав за кермо. І розуміє ж, що йому до педалей ніяк не дотягтись, але як же це так: Вовці можна, а мені — нізя! Це не той хлопець, який своїм поступиться. От уявляю, що за життя в нього почалося б, якби в нас у сім’ї з’явилася третя дитина! Мені вже майже все одно: двоє, троє — невелика різниця. А для нього то був би нестерпний удар. Не думаю, що він би пережив таку трагедію. Це ж прийшов би хтось важливіший за нього! Жах.

Йому, звичайно, здавалося, що це — як на велосипеді — просто. Але кермо він крутив відчайдушно, хоча батько й не спішив переходити на третю передачу і мене та маму кидало з боку в бік, як цукор у склянці з чаєм. Тільки що водою не заливало. Навпаки. Темно-сірий тент дедалі дужче нагрівало сонце, в машині ставало парко, незважаючи на зняті вікна на передніх дверцятах. Утім, ми самі так обливалися потом, що точно — цукор у чаї.

Найгірше було мамі: вона сиділа ззаду, де не так добре провітрювалося. Я на цих ГАЗиках стільки вже наїздився, що всі їхні сильні та слабкі сторони знаю, мабуть, не гірше за батька. Може, мамі було б легше, якби ми швидше їхали, але ж за кермом був Юрко, — тож, знаючи його безшабашність, батько дуже обережно тиснув на газ.

А Юрка панікував. Він спочатку надто сильно крутив кермо, потім зрозумів, що так не можна, і почав його просто тримати, зовсім не керуючи, ледве не з’їхав у придорожню канаву. Батько в останній момент перехопив кермо і вирівняв машину. Я взагалі заздрив батьковому