Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Секретарка підвела на генерального директора повний сліз відданий погляд. В голові не вкладалось які нісенітниці вона говорила.

- З чого ви взяли, що це земля з цвинтаря? – запитав перше ліпше Антон.

- А звідки їй бути? В «Битві екстрасенсів» сама Курилова говорила, що якщо взяти землю з могили…

- Так! – Волков обірвав цей потік маразму. – Облиште Ваші фантазії. Це звичайне сміття! Невдалий жарт!

- Негоже так над старими людьми жартувати, - втираючи сльози в кутиках очей, щоб не поплив макіяж, сьорбнула носом Тамара Олексіївна. – Скільки їх у Жидкіна було, але ще ні одна не зазіхала на моє місце, а тут варто було на три дні захворіти, і ось… Це звісно не моя справа, але я б за таке звільнила її, Антон Павлович!

- Ви думаєте, це Віра зробила? – здивування Антона набуло нових обертів. А з ними і тривога. – Віра знала, що ви виходите на роботу?

- Ні… Я тільки щойно відправила її на своє місце…

- Ось бачите, не могла ж вона сама собі підкласти цю гидоту?

Останню фразу Волков кинув вже виходячи з кабінету. Треба було негайно  побачити Віру і переконатись, що з нею все гаразд. Ситуація виходила у нього з під контролю. Це лякало, дратувало і злило. Хтось пробрався в його прийомну по при охорону і камери (викликати службу безпеки і влаштувати рознос!), і підклав секретарю в шухляду те сміття. Хтось всерйоз вирішив попсувати Вірі життя. І як тільки він вирахує цю людину, їй буде не переливки!

Антон залетів  в прийомну до фінансового директора, вихвачуючи поглядом Вірину фігурку. Яка ж красива і сексуальна вона була в своєму мереживному вбранні! От же ж лайно, а не життя – чому цю красу цілий день має споглядати Жидкін?

Обличчя у Віри було розгубленим.

- Все гаразд? – вартувало великих зусиль не почати обіймати дівчину прямо на очах у Олежки, що виходив від фінансового директора. Її великі карі очі прямо зараз цього і вимагали. Але натомість Віра тільки стиснула вперто свої губки, і розвернула до Волкова екран смартфону: «Трішки землі із цвинтаря, щоб він охолонув до тебе, трішки собачої шерсті, щоб ви гризлись як собаки. Сподобався подарунок?», - писала невідома.

- Бляха! Я розберусь із цим! – Антон ледь не гарчав від злості.

- Що це значить? – з непорозумінням запитала Віра. – Мені тепер ходити і шукати десь «сюрприз»?

- Це вже знайшла Тамара Олексіївна, - Антон втягнув носом повітря, намагаючись заспокоїтись через глибоке дихання. Ще б Віру заспокоїти. На щастя бухгалтер все зрозумів і вийшов мовчки з приймальні, не ставши сунути свій цікавий ніс в чужі справи. Або що більше ймовірно пішов випитувати подробиці в Тамари Олексіївни, ну їх любителів пліток. Весь офіс один суцільний базар!

- Землю? – округлила очі Віра. - Хто її приніс до вас в офіс?

- Зараз продивимось відео з камер спостереження! – запевнив дівчину Антон.

Руки зуділи торкнутись до неї. Прибрати пасмо волосся з обличчя. Поцілувати покусані губки, щоб заспокоїти її і себе.

- О, Антоша! – в кабінет в порхнула Ольга Федорівна, в ядовито-червоній сукні з штучної замші. – І ти тут! Вас з Вірочкою можна вже вітати?

- Ти про що? – на шум з кабінету з текою паперів визирнув Дмитро.

- Ну як же, Діма! Віра з Антоном тепер пара! Я сама в п’ятницю їх бачила! – защебетала кадровичка. З приклеєною дурноватою посмішко на червоних губах, немов новина викликала у неї непідробний захват. – Це так чудво1 Я давно Антоші казала, що йому треба гарна тихенька дівчинка! А от Віра вчинила не дуже гарно, що нічого мені не сказала. Я з щирою доброзичливістю до вас!