Читати книгу - "Спокута"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Певно, вони — п'ята колона,— сказав Нетл. Поряд зі своїм товаришем він здавався зовсім коротуном, але, як у маленьких на зріст, риси обличчя у нього були гострі, а дружній погляд нагадував блищання очиць у гризуна — це враження підсилювалося, коли він прикушував нижню губу.
— А може, французькі нацисти. Німецькі посіпаки. От як наш Мослі[33],— промовив Мейс.
Вони довго мовчали; потім Мейс додав:
— Або, може, вони, мужлаї, усі отут схибнуті, бо женяться з кревняками.
— Хай там як,— сказав Тернер,— думаю, вам слід перевірити зброю та тримати її під рукою.
Вони послухалися. Мейс запалив свічку, і вони взялися до звичайної справи. Тернер перевірив свій пістолет і поклав його поближче, щоб можна було схопити. Скінчивши, капрали притулили свої «лі-енфілди»[34] до хитких дерев'яних ґрат і знову лягли у постелі. За якийсь час прийшла дівчинка, тримаючи кошика. Вона поставила його в дверях сараю і втекла. Нетл підсунув кошик, витягнув звідти їжу й розклав на імпровізованому столі. Окрайчик чорного хліба, маленька скибочка м'якого сиру, цибулина та пляшка вина. Хліб було важко різати, від нього тхнуло цвіллю. Сир був добрий, але за лічені хвилини від нього нічого не лишилося. Пляшку передавали по колу, і невдовзі вона спорожніла. Далі вони жували зацвілу хлібину й доїдали цибулину.
— Я не дав би цього навіть своєму клятому псу,— зронив Нетл.
— Піду,— запропонував Тернер,— принесу чогось кращого.
— Ми теж підемо.
Але якийсь час вони всі лежали мовчки. Ніхто не наважувався опинитися перед тією старою і лізти на рожен.
Потім вони озирнулися на кроки і побачили в дверях двох чоловіків. У кожного в руках щось було —здається, палиця або дробовик. Сутінки не давали визначити напевно. Облич братів-французів не було видно.
Голос звучав миролюбно.
— Bonsoir, Messieurs.
— Bonsoir.
Піднявшись зі свого солом'яного ложа, Тернер узяв револьвер. Капрали взялися за гвинтівки.
— Полегше,— прошепотів він.
— Anglais? Beiges?[35]
— Anglais.
— У нас є дещо для вас.
— Що саме?
— Що він говорить? — спитав один з капралів.
— Він каже, у них є дещо для нас.
— Чорт забирай.
Чоловіки наблизилися на пару кроків ближче та звели те, що тримали в руках. Рушниці, звісно. Тернер спустив запобіжник. Він чув, як Мейс і Нетл зробили те ж саме.
— Полегше,— пробурмотів він.
— Геть ваші рушниці, мсьє.
— Геть ваші.
— Хвилинку.
Постать, яка говорила, полізла до кишені. Вийнявши звідти ліхтарик, чоловік освітив ним не солдатів, а свого брата — те, що той тримав у руках. Французький багет. А в другій руці — полотняний мішок. Потім француз показав, що сам тримає два багети.
— Й у нас є оливки, сир, паштет, томати і шинка. І, авжеж, вино. Vive l'Angleterre[36].
— Е-е-е... Vive la France.
Усі вони сіли за стіл, споруджений Мейсом: французи, яких звали Анрі й Жан-Марі Бонне, чемно висловили захват з приводу цих «меблів», як і з приводу матраців. Це були невисокі, кремезні чолов'яги років за п'ятдесят. Анрі носив окуляри, що, за словами Нетла, було дивно як на фермера. Тернер цього перекладати не став. До вина вони захопили склянки. Усі п'ятеро підняли їх, виголосивши тости за французьку та британську армії і за поразку Німеччини. Брати споглядали, як солдати їдять. Через Тернера, який був за тлумача, Мейс пояснив, що ніколи на своєму віці не куштував такої смачнючої штуки, як паштет з гусячої печінки, ба навіть не чував про неї, і тепер ніколи нічого іншого не їстиме. Французи всміхалися, але поводилися дуже стримано і, здавалося, були не в гуморі напиватися. Вони сказали, що приїхали з невеличкого села під Аррасом на вантажівці з відкритим бортом, щоб знайти свою молоду кузину з дітьми. За це місто було багато боїв, але брати гадки не мали, хто наступав, хто оборонявся або хто переміг. Вони їхали манівцями, щоб уникнути зіткнень з ордою біженців. Вони бачили, як горять ферми, а потім натрапили на дюжину вбитих англійських солдатів, покинутих на дорозі. Довелося вилізти й відтягнути трупи вбік, щоб не їхати по тілах. Кілька трупів були мало не навпіл розтяті. Мабуть, була велика кулеметна атака, чи навіть повітряна, чи стріляли з засідки. Сівши назад до вантажівки, Анрі виблював просто в кабіні, й Жан-Марі, який був за кермом, від несподіванки запанікував і з'їхав у кювет. Вони повернулися до села, позичили там двох коней і витягнули свій «рено». На це вони витратили дві години. Далі на шляху брати бачили згорілі танки та бронемашини: німецькі, англійські, французькі. Але жодного солдата. Певно, битва перемістилася.
Коли вони дісталися села, уже давно звечоріло. Хата була вщент зруйнована та спустошена. Хата кузини стояла розгромлена, скрізь у стінах зяяли пробоїни, але дах ще не зірвало. Брати перевірили всі кімнати й полегшено переконалися, що нікого там нема. Кузина забрала дітей і приєдналася до інших блукальців на шляхах. Боячись повертатися поночі, брати заїхали до лісу та спробували поспати в кабіні. Усю ніч вони чули, як артилерія бомбить Аррас. Здавалося неможливим, щоб хтось чи щось там вижило. Вони повернулись іншим маршрутом, зробивши великий гак, щоб не їхати по вбитих солдатах. А зараз, пояснював Анрі, вони з братом дуже втомилися. Заплющуючи очі, вони досі бачать ці понівечені трупи.
Жан-Марі знову наповнив келихи. Через те, що Тернеру повсякчас доводилося перекладати, бесіда тривала майже годину. Всю їжу підчистили. Тернер подумав, чи не розповісти їм про те жахіття, яке його переслідує. Але він не хотів, щоб цей жах повернувся, не хотів оживляти картину, притлумлену завдяки вину та спілкуванню. Натомість він розповів, як відстав од свого загону, коли той відступав під бомбардування «Штуки»[37]. Він не згадав про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали про це дізналися. Натомість пояснив, що вони йдуть через сільську місцевість у Дюнкерк, щоб уникнути повітряних нальотів на головних дорогах.
— Отже,— мовив Жан-Марі,— правду кажуть. Ви йдете.
— Ми повернемося.
Він промовив це, сам не вірячи власним словам.
Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він почав верзти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.