Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

ери, — і що Бернард Сильвестріс згадує про Оярсу (латинізована форма «оярсес») не випадково. Поза тим, у нас є свідчення — і з дня на день їх стає дедалі більше, — що «Вестон» або та сила чи сили, які за ним стоять, відіграють у подіях кількох наступних століть надзвичайно важливу і, якщо ми їм не перешкодимо, вкрай згубну роль. Ми не маємо на увазі, що вони підготують вторгнення на Марс — наш заклик зовсім не зводиться до гасла «Руки геть від Малакандри!». Йдеться про загрозу, яку слід розглядати не у планетарному, а в космічному масштабі чи, принаймні, у масштабі сонячної системи; поза тим, ця загроза має характер не тимчасовий, а вічний. Можна було б сказати і більше, та чинити так сьогодні було б надто нерозважливо.

Д-ру Ренсому першому спало на думку опублікувати у вигляді художньої прози ті достовірні факти, що їх в іншому разі лишень взяли б на кпини. Ба більше, він навіть вважав — значно переоцінюючи мої літературні здібності, — що тут буде і певна перевага, бо в такий спосіб із цими фактами ознайомиться ширше коло людей і станеться це швидше, ніж «Вестон» зуміє донести до загалу свої ідеї. Я спробував заперечити, що белетристика, властиво, і сприймається людьми як белетристика, себто вигадка, та він відповів, що ті нечисленні — дуже нечисленні — читачі, які вже готові збагнути і сприйняти наші думки, знайдуть у такій книзі цілком достатньо поживи для роздумів.

— І вони, — сказав він, — легко вийдуть на вас чи на мене і так само легко зрозуміють, хто криється під машкарою «Вестона». Так чи інак, зараз нам потрібна не стільки довіра, скільки люди, ознайомлені з певними ідеями. Якщо хоча б один відсоток читачів сприйме цю книгу так, як ми очікуємо, і замінить у своєму світогляді поняття Космосу поняттям Небес, то це вже буде дуже непоганий початок.

Ясна річ, ніхто з нас не міг тоді передбачити, що події розвиватимуться так стрімко і книга відтак застаріє ще до виходу у світ та перетвориться з власне розповіді радше на пролог до розповіді. Але не будемо забігати наперед. Що ж стосується подальшого розвитку подій, то ще Арістотель задовго до Кіплінга залишив нам у спадок чудову формулу: «А це вже інша історія…».

ПОСТСКРИПТУМ

(уривки з листа, якого написав автору прототип «д-ра Ренсома»)

…Гадаю, ви маєте рацію, і після кількох виправлень (їх позначено червоним) рукопис можна віддавати до друку. Не приховуватиму, я трохи розчарований, але водночас усвідомлюю, що для того, хто справді там побував, будь-яка розповідь про таку мандрівку неминуче здаватиметься надто вже блідою подобою реальних подій. Я говорю навіть не про те, що ви немилосердно скоротили відомості філологічного характеру і тепер ми пропонуємо читачам ледь не карикатуру на малакандрійську мову. Маю на увазі дещо складніше, та не знаю, чи зумію належним чином висловити свої думки. Наприклад, як дати читачеві «відчути» малакандрійські запахи? Коли я поринаю у спогади про Малакандру, саме вони пригадуються найяскравіше… особливо запах, який панує рано-вранці у фіалкових лісах; та річ у тім, що сама згадка про «ранок» і «ліси» вже вводить в оману, адже в уяві відразу постає щось дуже земне: мох, павутина, запахи нашої планети, тоді як у мене на думці щось цілком інакше. Щось «ароматніше» — так, але не гаряче, не розкішне, не екзотичне, бо це слово викликає саме такі асоціації. Щось ароматне і пряне, проте водночас і дуже холодне, від чого в носі аж бринить… для нюху те ж саме, що високі й різкі звуки скрипки для вуха. Й одночасно мені завжди вчувається спів — гучні й трохи глухі голоси, які ледь нагадують голоси наших мисливських собак, глибші, ніж у Шаляпіна… я б назвав це «теплим, темним голосом». Пригадуючи ту малакандрійську долину, я завжди відчуваю тугу за нею; та бачить Бог, коли я слухав ці голоси там, то тужив за Землею.

Звісно, ви абсолютно слушно зауважуєте, що в книзі доводиться скорочувати час, який я прожив з тросами в їхньому селищі, бо тоді «нічого не відбувалося». Та я шкодую, щиро шкодую, що у нас немає іншого виходу. Ті тихі, спокійні тижні, коли я просто жив серед гросів, — для мене найважливіше з усього, що відбулося. Я спізнав їх, Люїсе; як втиснути це у вашу розповідь? Приміром, я завжди беру з собою на вихідні термометр (він і справді не раз ставав мені у пригоді), а тому знаю, що нормальна температура тіла у гроса становить 39 °C; я знаю також — хоч уже й не пригадую, як про це дізнався, — що гроси живуть близько 80 марсіанських років (або 160 земних); що одружуються вони приблизно у 20 (40); що екскременти в них, як у коней, не шкідливі ні для них самих, ні для нас, і використовуються у сільському господарстві; що вони не проливають сліз і не моргають; що на свята, яких у них сила-силенна, вони ходять трохи, як сказали б у нас, «під чаркою», але ніколи не випивають забагато. Але яке кому пуття з таких уривчастих відомостей? Я просто висмикую їх зі своїх живих спогадів, і нікому в нашому світі не до снаги скласти з цих уривків цілісну і, головне, вірогідну картину. Наприклад, як мені пояснити, звідки я точно, без жодних сумнівів, знаю, чому малакандрійці не тримають вдома тварин і взагалі не мають до своїх «менших братів» почуттів, таких звичних для нас? Тобто йдеться про речі, яких вони самі мені ніколи не розповідали; їх просто починаєш розуміти, коли бачиш представників усіх трьох рас разом. Кожен із них для іншого — одночасно і те, що для нас людина, і те, що для нас тварина. Вони можуть розмовляти між собою, співпрацювати, у них спільна етика; в цьому сенсі сорн і грос спілкуються, як двоє людей. При цьому кожен із них чудово усвідомлює, що перед ним — істота відмінна від нього самого, яка видається кумедною і привабливою; десь так нам здаються привабливими тварини. В нас дрімає якийсь непогамований інстинкт, і ми намагаємось його втихомирювати, ставлячись до нерозумних істот майже так, буцім вони розумні; на Малакандрі цей інстинкт задовільняється, і домашні тварини малакандрійцям не потрібні.

До речі, якщо вже мова зайшла про раси, то, мушу зазначити, мені шкода, що вимоги жанру не дозволяють детальніше описати біологічні відмінності. Невже після того, як ви почули мою