Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— У моєї Золотинки день прання, — сказав він, — і осіннього прибирання. Для гобітів він надто мокрий — нехай спочинуть, доки мають змогу! Це добрий день для довгих оповідей, для запитань і відповідей, отож, Том почне говорити.

І він розповів їм чимало захопливих історій, — часом так, ніби розмовляв сам зі собою, а часом несподівано зиркаючи на них своїми ясними блакитними очима з-під густих брів. Оповідь його нерідко переходила в пісню, тоді він підводився з крісла і танцював по світлиці. Том розповів їм історії про бджіл і про квіти, про шляхи дерев і про дивних істот Лісу, про створіння лихі та про створіння хороші, про створіння приязні та про створіння неприязні, про створіння жорстокі та про створіння добрі, а ще про таємниці, заховані під ожиною.

Слухаючи, гобіти почали розуміти зовсім відмінне від їхнього життя Лісу; власне, вони почувалися чужинцями там, де всі інші істоти були як удома. Бомбадилова оповідь раз у раз торкалася старого Вербочоловіка, тож Фродо дізнався вдосталь, аби задовольнити свою цікавість, і навіть більше, бо знання те не додавало спокою. Томові слова відкривали серця дерев і їхні помисли, часто похмурі та незбагненні, сповнені ненависті до створінь, котрі вільно ходять по землі, гризучи, кусаючи, ламаючи, рубаючи, палячи — до нищителів і загарбників. Терени ці недаремно звалися Пралісом: тутешній ліс і справді був стародавнім, частиною розлогих лісів, які канули в небуття; в ньому й донині жили, старіючи не швидше за пагорби, праотці дерев, котрі пам’ятали ще часи свого панування. Незліченні роки земного буття наповнили їх гордістю, закоренілою мудрістю і злобою. Та ніхто з них не був таким небезпечним, як Велика Верба: серце цього дерева зігнило, а сила ще зеленіла; воно було підступне, керувало вітрами, а його пісні та думки розтікалися лісами вздовж річки. Сивий і спраглий його дух смоктав сили землі та ширився, мов тугі кореневі волокна, ґрунтами, а мов невидимі пальці-галузки — повітрям, доки підкорив собі майже всі дерева цього Лісу: від Живоплоту до Пагорбів.

Раптом Томова балачка облишила ліси і подалася підстрибом угору юним струмком, через кипучі водоспади, через гальку та поточене водою каміння, між дрібних квіток у куцій траві й вологих ущелинах, поки нарешті дісталася до Пагорбів. Гобіти почули про Величні Кургани та про зелені могильники, про камінні кола на верховинах і в улоговинах між пагорбів. Мекали отари овець. Королі маленьких королівств бились одні з одними, і юне Сонце вогненно палало на червоному металі їхніх нових і постарілих мечів. Були перемоги, і були поразки, падали вежі, горіли фортеці, й полум’я бухало до самих небес. На могилах мертвих королів і королев громадилося золото, їх накривали земляні пагорби, зачинялися камінні двері, а понад усім тим виростала трава. На мить туди забрідали, пощипуючи траву, вівці, проте наступної хвилини пагорби знову стояли самотою. З далеких темних місцин прилетіла тінь, і в курганах заворушились кістки. У печерах блукали духи курганів, брязкаючи перснями на холодних пальцях і золотими ланцюгами на вітрі. У місячнім світлі камінні кола щирилися з землі своїм побитим зуб’ям.

Гобіти здригнулися. Навіть у Ширі чули про Могильних Духів із Курганних Пагорбів по той бік Лісу. І це була не та історія, яку вони любили слухати, навіть і далеко-далеко звідси, біля затишного каміну. Й ось четверо наших мандрівників зненацька згадали те, що привітність цієї оселі витурила з їхніх голів: дім Тома Бомбадила був просто біля підніжжя тих страхітливих пагорбів. Вони загубили нитку його оповіді й почали неспокійно крутитися, поглядаючи одне на одного.

Коли ж знову прислухалися до Томових слів, то збагнули, що тепер він уже забрів до незвичайних країв, куди не сягала ні їхня пам’ять, ані притомна думка, в часи, коли світ був значно ширшим, аніж тепер, а моря впадали просто в західне Море; Бомбадил, прямуючи все далі, дістався, співаючи, до прадавнього зоряного світла, коли не спали тільки владарі ельфів. Тоді розповідь раптом урвалась, і слухачі помітили, що Том куняє, майже засинаючи. Гобіти, мов зачаровані, непорушно сиділи перед Господарем, і їм здавалося, що вітер, заговорений його словами, стих, а хмари висохли, і день відступив, і зі сходу та заходу прилинула темрява, й ціле небо осяяли зорі.

Фродо не здатний був сказати, минув ранок і вечір одного дня чи багатьох. Він не відчував ані голоду, ні втоми — його переповнював подив. У вікнах світилися зорі, а все довкола оточувала неземна тиша. Нарешті зачудування та несподіваний страх перед тишею змусили Фродо подати голос:

— Хто ти, Господарю? — запитав він.

— Та? Що? — перепитав Том, сідаючи, й очі його зблиснули в пітьмі. — Ви хіба ще не знаєте мого імені? Це — єдина відповідь. Але ви молоді, а я старий. Найстарший — ось хто я. Запам’ятайте мої слова, друзі: Том був тут іще до ріки та до дерев; Том пригадує першу краплю дощу і перший жолудь. Він прокладав тут стежки перед Великим Народом і бачив прибуття Маленького. Він був тут іще до Королів, і до могил, і до Могильних Духів. Коли ельфи пішли на захід, Том уже був тут, перш ніж заокруглилися моря. Він запізнав темряву попід зорями, коли в ній іще не було страху — перед тим, як Темний Володар з’явився сюди з Позасвіття.

За вікном майнула якась тінь, і гобіти миттю визирнули назовні. А коли повернулися на свої місця, позаду них у дверях стояла осяйна Золотинка. Вона тримала свічку, затуляючи її рукою від перетягу, і світло струменіло крізь її пальці, ніби сонячні промені крізь білу мушлю.

— Дощ закінчився, — сказала вона, — і нові води біжать із пагорба попід зорями. Нумо тепер сміятись і радіти!

— Еге ж, і поїсти нам дай та попити! — гукнув Том. — По довгих історіях горло я хочу змочити. А слухання довге чудовий дає апетит, уранці й увечері, що вже й казать про обід!

З тими словами він скочив із крісла, підстрибнувши, взяв свічку з полички над каміном і запалив її від полум’я тієї, яку тримала Золотинка, а потому пішов у танок довкруж столу.