Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

справу до нескінченності не можна. І саме в ту мить, коли я набрався хоробрості взятися до читання, мене оповив новий страх. Я не хотів, щоб роботи Феншо виявилися поганими, але, як виявилося, й не хотів, щоб вони виявилися добрими. Складно пояснити це відчуття. Безперечно, певну роль тут зіграло давнє суперництво, небажання гибіти в тіні блискучого Феншо — ​а ще я почувався у пастці. Я дав слово. Варто відкрити валізи, і я стану речником Феншо й говоритиму від його імені, хочу я того чи ні. Обидві перспективи мене лякали. Винести смертний вирок страшно, але і працювати на мерця — ​не набагато краще. Я кілька днів вагався між цими двома страхами, нездатний визначитися, який же гірший. Врешті-решт я, звісно, таки відкрив валізи. На той час Феншо цікавив мене менше, ніж Софія. Я хотів знову з нею побачитися, і що швидше візьмуся до роботи, то швидше матиму привід їй подзвонити.

Я не збираюся вдаватися в деталі. Зараз усі знайомі з творами Феншо. Їх читають і обговорюють, про них пишуть статті та дослідження, вони стали здобутком загалу. Оскільки мої коментарі тут узагалі потрібні, можу тільки сказати, що минуло не більше години-двох, перш ніж я зрозумів, що мої почуття тут — ​справа взагалі другорядна. Інтерес до слів, важливість написаного, віра у силу книжок переважують решту міркувань, і на цьому тлі індивідуальне життя маліє. Я це кажу не для того, щоб поплескати себе по плечу чи виставити свої дії у кращому світлі. Я був першим, а поза тим нічим не відрізняюся від інших. Якби твори Феншо виявилися слабшими, то й роль моя була б інша — ​можливо, важливіша для фіналу цієї історії. А так я був лише невидимим інструментом. Події зарухалися, і я не міг їх спинити, хіба якби вдав, що валіз не відкривав. Сюжет мчав уперед, за інерцією збиваючи все на своєму шляху.

У мене пішов тиждень на те, щоб осмислити й упорядкувати матеріали, відділити завершені твори від чернеток і зібрати рукописи в якусь подобу хронологічного порядку. Найранішим твором виявився вірш, датований 1963 роком (Феншо було шістнадцять), найпізніший датовано 1976 роком (за місяць до зникнення). У цілому, там були понад сотня віршів, роман, дві повісті та п’ять п’єс на одну дію, а також тринадцять записників із недописаними творами, замальовками, нотатками, думками про прочитане й задумами майбутніх проектів. Натомість не було ані листів, ані щоденників, ані вказівок на приватне життя Феншо. Цього я якраз чекав. Не можна все життя ховатися від світу, не навчившися замітати сліди. Та все ж я сподівався між паперів натрапити бодай на якусь згадку про себе, нехай хоч лист з інструкціями чи запис у нотатнику про те, що я розпорядник його літературної спадщини. Але нічого не було. Феншо лишив мене на самоті зі собою.

Я подзвонив Софії, й ми домовилися повечеряти разом наступного дня. З того, що я запросив її до модного французького ресторану (геть мені не по кишені), вона мусила здогадатися, як я сприйняв твори Феншо. Але поза цим натяком на те, що є підстави святкувати, я нічого не сказав. Я хотів, щоб події розгорталися у власному темпі — ​без різких рухів, без поспішних жестів. Щодо творів Феншо сумнівів не було, а ось із Софією я не хотів квапитися. Від моєї поведінки залежало забагато, завеликих збитків можна завдати, схибивши на початку. Тепер ми із Софією пов’язані, навіть якщо вона цього ще не знає — ​нехай тільки тому, що разом розпоряджатимемося спадщиною Феншо. Але я хотів більшого і прагнув, щоб Софія цього теж захотіла. Намагаючись погамувати запал, я наказав собі шануватися й думати на випередження.

Вона прийшла у чорній шовковій сукні і з маленькими срібними сережками, а волосся зачесала назад, відкривши шию. Зайшовши до ресторану й побачивши мене при барі, послала мені теплу змовницьку усмішку, ніби підтвердила, що свідома власної краси, але водночас відзначаючи химерність обставин чи й насолоджуючись ними, явно свідома того, які дивні наслідки матиме ця мить. Я сказав їй, що вона виглядає пречудово, а вона майже вередливо пояснила, що це вперше вийшла в люди, відколи народився Бен — ​і що вона хоче «щось змінити». Після того я перейшов до справ і намагався тримати себе в руках. Коли нас провели до столика й посадили (біла скатертина, важкі срібні виделки й ножі, червоний тюльпан у тонкій вазі між нами), я відповів на її другу усмішку розмовою про Феншо.

Її, здається, анітрохи не здивували мої слова. Це для неї ніяка не новина, а давно утверджений факт; я тільки підтвердив те, що вона й так уже знала. Як не дивно, вона, здається, не тішилася. Трималася обережно, що трохи збивало з пантелику, і я розгубився. А тоді поступово почав розуміти, що її почуття не надто відрізняються від моїх. Феншо зник з її життя, і в неї можуть бути вагомі підстави не тішитися нав’язаній ноші. Видавши твори Феншо і присвятивши себе зниклому чоловікові, вона буде змушена жити минулим, й хай би яке майбутнє вона спробувала собі вибудувати, на нього кине тінь та роль, яку муситиме грати — ​офіційної вдови, музи покійного письменника, прекрасної героїні трагічної історії. Нікому не хочеться встрягати у вигадку, особливо в реальності. Софії ще тільки 26 років. Вона надто молода, щоб жити чужим життям, надто розумна, щоб змиритися із життям, яке не повністю їй належить. І байдуже, що вона кохала Феншо. Феншо загинув, час іти далі.

Вона нічого з цього не сказала прямо. Але таке відчуття висіло у повітрі, й нехтувати ним не можна. Враховуючи мої власні застереження, дивно брати справу у власні руки, однак я розумів, що якщо не закасаю рукави й не почну, роботи ніколи не буде зроблено.

— Вам, власне, й не треба в це влазити, — ​сказав я. — ​Нам, звісно, потрібно буде радитися, але це не забере багато вашого часу. Якщо ви згодні перекласти рішення на мене, думаю, вам це не справить великих клопотів.

— Звичайно, я покладаюся на вас, — ​сказала вона. — ​Я про це нічогісінько не знаю. Якби я спробувала сама цим зайнятися, то вже за п’ять хвилин заплуталася б.

— Важливо пам’ятати, що ми на одному боці. По суті, питання в тому, чи можете ви мені довіряти.

— Я вам довіряю, — ​сказала вона.

— Але ж у вас немає для того підстав. Бодай поки що.

— Знаю, але все одно довіряю.

— Отак просто?

— Так, отак просто.

Вона знову мені усміхнулася, й до кінця вечері ми не сказали про твори Феншо ні слова. Я збирався обговорити всі деталі — ​з чого починати, які видавці можуть зацікавитися, з ким зв’язатися й таке інше — ​але це перестало видаватися мені важливим. Софія не хотіла про це думати, й коли я запевнив, що їй того і не доведеться робити, її грайливість поступово повернулася. Після кількох непростих місяців у неї нарешті з’явилася нагода про все забути, бодай на певний час, і я бачив, що вона хоче тішитися простими насолодами: ресторан, їжа, сміх людей навколо, той факт, що вона тут, а не деінде. Вона хотіла насолодитися, і хто я такий, щоб їй не підіграти?

Я того вечора тримався добре. Софія мене надихала, і я швидко розпалився. Я жартував, розказував історії, показував фокуси з виделками. Вона була така гарна, що я не міг відвести очей. Я хотів, щоб вона сміялася, я хотів