Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

згубної ночі, що змінила плин їхніх життів. Надвечір вона грала на фортепіано, а він курив, слухаючи її гру, й відчував, що молодшає, і щастя огортає його й стирає примари минулого. Після вечері Тадео Сеспедес від’їздив до Санта Тереси, де ніхто вже не пам’ятав тієї давньої жахливої історії. Він улаштувався в найкращому готелі й там займався організацією весілля, хотів, щоб це було бучне й велелюдне свято, в якому візьме участь усе містечко. Тадео Сеспедес відкрив для себе кохання в тому віці, коли інші вже втратили ілюзії, і це повернуло йому молодечі сили. Він бажав оточити Дульсе Росу любов’ю й красою, дати їй усе, що можна купити за гроші, щоб у такий спосіб спробувати в старості відшкодувати лихо, яке заподіяв їй, коли був молодим. Часом його змагав страх. Тадео Сесепедес потайки придивлявся до неї, шукаючи ознаки гніву, але бачив лише сяєво розділеного кохання, і це повертало йому впевненість. Так минув місяць щастя.

За два дні до весілля, коли в саду вже ставили довгі святкові столи, забивали птицю й свиней для бенкету і зрізали квіти, щоб прикрасити дім, Дульсе Роса Орельяно приміряла сукню нареченої. Вона побачила себе в дзеркалі, таку схожу на ту, колишню, в день, коли на неї наділи вінок королеви карнавалу, що вже не могла обманювати й далі власне серце. Знала, що не зможе помститися так, як планувала, бо кохає вбивцю, але не могла й викинути з пам’яті образ сенатора; відтак відіслала кравчиню, взяла ножиці й пішла до тієї самої — досі порожньої — кімнати, що виходила на третє подвір’я.

Тадео Сеспедес шукав її скрізь і розпачливо гукав. Собачий гавкіт привів його на інший бік маєтку. За допомогою садівників він вибив зачинені на засув двері й увійшов до помешкання, де колись уздрів уквітчаного жасминами янгола. Він побачив Дульсе Росу Орельяно такою, якою бачив уві сні кожної ночі впродовж усього життя, в тій самій закривавленій шовковій сукні, і зрозумів, що доживе до дев’яноста років, щоб спокутувати свій гріх пам’яттю про єдину жінку, яку його душа здатна була кохати.

Листи зрадженого кохання

Матір Аналії Торрес померла від гарячки, щойно дівчинка народилася на світ, а батько, не витримавши горя, через два тижні вистрілив з пістолета собі в груди. Після того він ще кілька днів марив, увесь час повторюючи ім’я дружини. Його брат Еухеніо на свій розсуд розпоряджався землями небіжчика та долею сирітки. До шести років Аналія росла в садибі опікуна, в приміщенні для слуг, чіпляючись за спідницю няньки-індіанки, а згодом, щойно небога досягла шкільного віку, її відправили до столиці й віддали до школи-інтернату при жіночому монастирі Пресвятого Серця Ісусового, де вона провела наступні дванадцять років. Аналія була гарною ученицею, їй подобалися дисципліна, сувора кам’яна будівля монастиря, каплиця з фігурами святих й пахощами свічок і лілій, порожні галереї, похмурі внутрішні подвір’я. Значно менше приваблювали дівчинку шкільний гамір і різкий запах аудиторій. Щоразу, коли вдавалося втекти від пильних поглядів черниць, вона усамітнювалася на горищі серед обезголовлених статуй та поламаних меблів і розважала себе, вигадуючи різні історії. В◦ці вкрадені миті Аналія поринала в мовчання з таким відчуттям, ніби впадає в гріх.

Кожні шість місяців дівчинка одержувала короткого листа від дядька Еухеніо, який щораз нагадував, що вона має гарно поводитися й шанувати пам’ять батьків, які за життя були добрими християнами й пишалися◦б, якби їхня єдина дочка присвятила себе найвищим ідеалам благочестя, тобто зробилася черницею. Однак Аналія одразу заявила дядькові, що не має такого наміру, й твердо обстоювала своє рішення: до цього її спонукав дух сперечання, бо насправді їй подобалося монастирське життя. Сховавшись під облаченням, зрікшись будь-яких утіх, вона, можливо, знайшла◦б душевну злагоду, а проте Аналія інтуїтивно відкидала поради опікуна. Підозрювала, що той керується радше ненажерливим бажанням заволодіти землями, ніж родинними почуттями. Все, що виходило від нього, здавалося їй підозрілим, скрізь їй ввижалися пастки.

Коли Аналії виповнилося шістнадцять років, дядько вперше відвідав її. Ігуменя покликала дівчину до свого кабінету й мусила їх знайомити, бо обоє дуже змінилися з часів няньки-індіанки й не впізнали одне одного.

— Бачу, черниці добре дбали про тебе, Аналіє, — мовив дядько, відсьорбнувши з чашки гарячий шоколад. — Ти виглядаєш здоровою й навіть гарненькою. В◦останньому листі я сповістив тобі, що від цього дня народження ти щомісяця одержуватимеш певну суму на особисті потреби, як і зазначив у своєму заповіті мій брат, хай земля йому буде пухом.

— Скільки?

— Сто песо.

— Це все, що залишили батьки?

— Ні, звісно, ні. Ти знаєш, що маєток належить тобі, але сільське господарство — не жіноча справа, а надто в наш час страйків і революцій. Поки що я присилатиму тобі щомісяця цю суму, через рік вона збільшиться. Так триватиме до твого повноліття, а там побачимо.

— Що побачимо, дядечку?

— Побачимо, що більше тобі випадає.

— А◦який у мене вибір?

— Тобі завжди потрібен буде чоловік, який розпоряджатиметься землями, люба. Я опікувався ними всі роки і, хоч це було нелегко, мусив виконувати свій обов’язок, бо пообіцяв братові в останні хвилини його життя, й готовий і далі робити це заради тебе.

— Вам не доведеться робити це довго, дядечку. Я вийду заміж і сама дам цьому раду.

— Вийдеш заміж? Скажіть, матінко, хіба вона має залицяльника?

— Як вам могло спасти таке на думку, сеньйоре Торрес! Ми добре пильнуємо дівчат. Вона просто так висловилася. Хіба можна таке казати, голубонько!

Аналія Торрес підвелася, розправила зморшки на своєму вбранні, а тоді злегка, дещо визивно, вклонилася й вийшла геть. Ігуменя долила гостеві шоколаду, завваживши, що таку нечемність можна пояснити лише тим, що дівчина дуже мало спілкується зі своїми родичами.

— Вона — єдина з-поміж учениць не виїздить на канікули й не отримує подарунків на Різдво, — сухо мовила ігуменя.

— Я не схильний до пестощів, але будьте певні, дуже поважаю небогу й дбаю про її інтереси, мов рідний батько. Однак ви маєте рацію. Аналія потребує більше ніжності, адже жінки такі сентиментальні.

Не минуло й тридцяти днів, і дядько знову з’явився в монастирській школі, але цього разу не затим, щоб зустрітися з небогою, а щоб повідомити ігумені, що його рідний син виявив бажання листуватися з Аналією, й попросив, аби тій передавали листи хлопця, мовляв, дружні стосунки з кузеном зміцнять родинні зв’язки.

Листи почали надходити регулярно, написані великими чорними літерами на звичайних аркушах білого паперу. В◦одних ішлося про сільське життя, пори року й худобу, в інших — про давніх поетів та їхні думки.