Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

— Не гнівайтесь на мене, прошу. Знаю, все це скидається на легке божевілля. А проте це — чиста правда, хай там що. Дар у мені моя мати розпізнала, коли я була ще зовсім крихітна. Бодай за це я їй таки вдячна. Але вчителі, яких вона для мене знаходила, коли мені було чотири, сім чи одинадцять, були просто ніякі. Мама про це не знала, але ж я бачила. Навіть маленькою дівчинкою я відчувала це інтуїтивно. І розуміла, що мушу захищати свій дар від людей, які хоч і мають добрі наміри, але можуть цілковито його знищити. Тож я просто відмовилася підпускати їх до себе. Вам треба зробити так само, Тіборе. Ваш дар просто безцінний.

— Даруйте, — перервав її Тібор уже дещо м’якшим тоном, — ви кажете, що в дитинстві грали на віолончелі. А нині...

— Я не торкалася до інструмента з одинадцяти років. Від того дня, коли пояснила мамі, що не можу більше займатися з паном Ротом. І вона зрозуміла. І погодилася, що набагато краще просто скласти руки і зачекати. Не зашкодити моєму дару — ось що було критично важливо. Може, мій час ще настане. Іноді я навіть думаю, що відмовилася від занять надто пізно. Тепер мені сорок один. Та принаймні я не погубила дар, яким була наділена від народження. Які тільки вчителі не траплялися мені за ці роки, й усі обіцяли допомогти, але ж я бачила їх наскрізь. Іноді, Тіборе, розрізнити дуже непросто — навіть нам. Ті вчителі, вони такі... професійні, так гарно говорять, що слухаєш — і спершу ловишся на гачок. Думаєш собі: так, ось нарешті той, хто мені допоможе, ось один із нас. А потім розумієш: та яке там, нічого подібного. От саме тоді й треба зібрати волю в кулак і відмовитися. Запам’ятайте, Тіборе, завжди краще зачекати. Часом мені кепсько на душі через те, що я не розкрила ще свого дару. Проте й шкоди йому не завдала, а це головне.

Зрештою Тібор таки зіграв їй пару п’єс, які підготував на той день, але звичний робочий настрій до них так і не повернувся, і те заняття закінчилося рано. На площі вони випили кави, перекинулися словом-другим, і тоді Тібор повідомив Елоїзі, що збирається на кілька днів поїхати з міста. Йому, мовляв, завжди хотілося помандрувати трохи околицями, от він і організував собі невеличкі канікули.

— Це піде вам на користь, — тихо сказала вона. — Але не затримуйтеся надто довго, нам є ще над чим працювати.

Він запевнив, що повернеться щонайбільше за тиждень. Та коли вони прощалися, видно було, що вона трохи занепокоєна.

Щодо свого від’їзду Тібор був не зовсім відвертий: насправді він ще нічого не організував. Однак, попрощавшись з Елоїзою, подався додому, зробив кілька телефонних дзвінків і замовив собі місце у молодіжному гостелі в горах поблизу умбрійського кордону. Увечері ж прийшов до нас у кафе, розповів про майбутню мандрівку — ми засипали його суперечливими порадами щодо того, куди поїхати і що подивитися, — а заодно й доволі знічено попросив Джанкарло переказати панові Кауфманну, що згоден на роботу, яку той пропонує.

— А що робити? — розвів він руками. — Коли я приїду назад, у кишені в мене вже точно вітер гулятиме.

За містом Тібор збавив час доволі приємно. Надто про це не розводився, розповів лише, що потоваришував з німецькими туристами, які влаштували собі піший похід тими околицями, і витратив у розкиданих на гірських схилах тратторіях грошей значно більше, ніж міг собі дозволити. Повернувся за тиждень, помітно відпочилий на вигляд, проте й стривожений, бо хвилювався, чи Елоїза МакКормак не поїхала, бува, з міста, доки його не було.

На ту пору юрби туристів почали вже рідшати, а в кафе офіціанти виносили надвір і ставили між столиками обігрівачі. Пополудні в день свого приїзду, у звичний час, Тібор узяв свою віолончель і знову подався до готелю «Ексельсіор», де з радістю переконався, що Елоїза не лише на нього чекала, але й явно за ним сумувала.

Американка палко його привітала; хтось інший на її місці вже кинувся б гостя частувати, вона ж підштовхнула хлопця до звичного стільця посеред кімнати й сама взялася нетерпляче виймати з футляра віолончель, примовляючи: «Зіграйте для мене, ну ж бо! Просто зіграйте!».

Час вони провели разом просто чудово. Спершу Тібор трохи хвилювався, як то воно буде після її «зізнання» напередодні його поїздки, але вся напруга мовби просто випарувалася, й атмосфера між ними запанувала ще краща, ніж раніше. Навіть тоді, коли він закінчив грати, а вона заплющила очі й заходилася гостро і багатослівно критикувати його виконання, йому не було образливо, хотілося лише зрозуміти її претензії якомога повніше. Два подальші дні обстановка залишалась такою ж невимушеною, інколи й жартівливою; Тібор не мав сумнівів, що ще ніколи в житті не грав краще.

Про ту розмову перед його поїздкою вони не згадували, та й про канікули за містом Елоїза не розпитувала. Говорили винятково про музику.

На четвертий день після повернення Тібор через кілька дрібних неприємностей — зокрема й туалетний бачок, який раптом почав протікати, — не встиг у «Ексельсіор» на звичну годину. Коли він пройшов повз наше кафе, надворі сутеніло, офіціанти вже запалили свічки в маленьких скляних вазочках, а ми зіграли кілька номерів зі свого обіднього репертуару. Тібор помахав нам рукою і рушив через площу до готелю; з собою ніс віолончель, і тому, таке враження, трохи накульгував.

Перш ніж набрати номер панни МакКормак, портьє трохи завагався, і це впало йому у вічі. Сама ж вона, відчинивши двері, привітала його тепло, але якось інакше, ніж завжди, і, не встиг він і рота розтулити, швидко заговорила:

— Тіборе, я така рада, що ви прийшли! Я саме розповідала про вас Пітерові. Так-так, Пітер усе ж нарешті мене знайшов! — А тоді повернулася і гукнула: — Він тут, Пітере! Тібор прийшов. І віолончель свою приніс!

Коли Тібор ступив через поріг, йому назустріч підвівся кремезний, дещо незграбний і сивуватий уже чоловік у сорочці на короткий рукав. Він міцно потиснув хлопцеві руку і сказав:

— О, я стільки про вас чув! Елоїза впевнена,