Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

Дункан знову зупинив тренувальний сеанс. Піт лився і з учителя, і з учня. Вони стояли, тяжко дихаючи, відсапуючись, обмінюючись чудними поглядами. Змова? Дитя здавалося дивно дорослим.

Мурбелла згадала зауваження Одраде: «Дорослість нав’я­зує власну поведінку. Один із наших уроків — зробити ці імперативи доступними для свідомості. Модифікувати інстинкти».

«Вони модифікували мене і модифікують іще сильніше».

Вона бачила те саме у впливі Дунканової поведінки на дитину-гхолу.

«Ця діяльність творить численні стреси в суспільствах, на які ми впливаємо, — казала Одраде. — Це змушує нас постійно пристосовуватися».

«Та як вони можуть пристосуватися до моїх колишніх Сестер?»

Коли Мурбелла поставила це питання Одраде, Мати Настоятелька проявила звичну холоднокровність.

«Ми постаємо перед лицем значних пристосувань через нашу попередню діяльність. Так само було за правління Тирана».

Пристосування?

Дункан розмовляв із дитиною. Мурбелла підійшла ближче, щоб послухати.

— Ти вже стикався з історією Муад’Діба? Добре. Ти Атрід, а це передбачає наявність певних вад.

— Це означає помилки, сер?

— Твоя правда, будь воно прокляте! Ніколи не вибирай курс лише тому, що він дарує нагоду зробити драматичний жест.

— Я саме так помер?

«Він змусив дитину думати про своє попереднє “я” у пер­шій особі».

— Це тобі судити. Але така поведінка завжди була слабкістю Атрідів. Ефектні речі, жести. Померти на рогах великого бика, як це зробив Муад’Дібів дід. Велике видовище для його народу. Матеріал для історій на покоління! Навіть після всіх цих епох ще й досі чутно їхні уривки.

— Мати Настоятелька розповідала мені цю історію.

— Твоя рідна мати, ймовірно, теж це робила.

Дитина здригнулася.

— Дивне відчуття, коли ти кажеш про рідну матір. — Трепет благоговіння в юному голосі.

— Дивне відчуття — одна річ, цей урок — інша. Я кажу про те, на що навіки наклеєно етикетку: Дівський жест. Колись казали Атрідівський, але це трохи задовго.

Дитя ще раз торкнулося ядра зрілої свідомості.

— Навіть життя собаки має свою ціну.

Мурбеллі перехопило подих від побаченого — зблиску зрілого розуму в дитячому тілі. Це бентежило.

— Твоєю рідною матір’ю була Джанет Роксбро з лернейських Роксбро. Вона була бене-ґессериткою. Твоїм батьком був Лоші Теґ, постійний представник ДАПТ. За кілька хвилин я покажу тобі улюблену світлину башара — його дім на Лернеї. Я хочу, щоб тримав її в себе і вивчав. Думай про це місце як про своє улюблене.

Теґ кивнув, але з виразу його обличчя було видно, що він боїться.

Невже великому військовому ментату знайомий страх? Мурбелла похитала головою. Розумом вона знала, що робить Дункан, але відчувала прогалини в його розрахунках. Це було щось таке, чого вона ніколи не могла пережити сама. Яке це відчуття — прокинутися для нового життя з незайманими спогадами про інше, давніше? Як вона здогадувалася, це дуже відрізнялося від Іншої Пам’яті Превелебної Матері.

«Розум на своєму початку, — так називав це Дункан. — Пробудження твого справжнього “я”. Мені здавалося, що я занурений у магічний Всесвіт. Моя свідомість була кругом, тоді перетворилася на кулю. Навмання вибрані форми ставали минущими. Стіл не був уже столом. Тоді я провалився у транс, усе довкола замерехтіло. Усе було несправжнім. Потім минуло, і я відчув, що втратив одну з дійсностей. Мій стіл знову був столом».

Вона вивчала підручник Бене Ґессерит «Про пробудження первісної пам’яті гхоли». Дункан відхилився від цих інструкцій. Чому?

Він залишив дитину і підійшов до Мурбелли.

— Мушу поговорити з Шіаною, — сказав він, минаючи її. — Має бути кращий спосіб.

***

Готове осмислення часто є безумовною реакцією, як колінний рефлекс, і найнебезпечнішою формою розуміння. Воно непрозорим екраном засліплює твою здатність навчатися. Так функціонують судові системи прецедентного права, захаращуючи твій шлях глухими кутами. Будь обережним. Не розумій нічого. Всяке осмислення тимчасове.

Ментатська Поправка (adacto[13])

Самотньо сидячи за своєю консоллю, Айдаго наткнувся на запис, який він помістив у Кораблесистему за перших днів свого ув’язнення, і виявив, що звалився (слово він підібрав пізніше) у поведінку та сенсорні усвідомлення того ранішого періоду. Більше не було вже надвечір’я змарнованого дня на не-кораблі. Він повернувся туди, розпростершись від тоді до тепер подібно до того, як серійні гхолівські життя поєднували це його втілення з первинним народженням.

Негайно ж побачив те, що називав «мережею», і літню пару, означену перехресними лініями, тіла, видимі крізь мерехтіння коштовних ниток — зелених, синіх, золотих і срібних, таких блискучих, аж йому пекли очі.

Він відчував у цих людях богоподібну усталеність, та в них було і щось звичайне. Йому спало на гадку слово «ординарне». Позаду них розкинувся вже знайомий краєвид: сад, квітучі кущі (троянди, подумав він), злегка горбисті травники, високі дерева.

Пара так наполегливо вдивлялася в Айдаго, що він почувався оголеним.

Нова сила видіння! Воно більше не обмежувалося Великим Трюмом, куди дедалі могутніший магніт притягав його так часто, що це, як він знав, стривожило сторожових псів.

«Невже він черговий Квізац Хадерах?»

Існував рівень підозр, на якому Бене Ґессерит убили б його, якби він до нього дійшов. І зараз вони стежать за ним! Питання, тривожні роздуми. Попри це, він не міг одвернутися від видіння.

Чому ця літня пара здається такою знайомою? Це хтось із його минулого? Рідні?

Ментатське гортання пам’яті не знайшло нічого, що підкріпило б це припущення. Круглі обличчя. Укорочені підборіддя. Глибокі зморшки на підгорлях. Темні очі. Мережа приховувала їхній колір. Жінка мала на собі довгу, аж до землі, синьо-зелену сукню. Поверх сукні, під повними грудьми, був пов’язаний білий фартух із зеленими плямами, що падав нижче талії. З петель фартуха звисали садові знаряддя. У лівій руці жінка тримала садовий совок. Пасма сивого волосся вибивалися з-під зеленого шарфа, яким воно було пов’язане, і майоріли довкола її очей, підкреслюючи зморшки від сміху. Здавалася цілковитою… бабусею.

Чоловік пасував до неї, наче створений тим самим митцем як ідеальне доповнення. Комбінезон на лямках обтягував показне черево. Голова без капелюха. Такі ж темні очі з мерехтінням сонячних зайчиків. Щітка коротко стриженого жорсткого сивого волосся.

Мав найдоброзичливіший вираз обличчя з усіх, які бачив Айдаго. Заокруглені вгору зморшки від усмішок у куточках уст. У лівій руці тримав маленьку лопатку, а на витягнутій правій долоні балансувало щось схоже на металеву кульку. Кулька видавала пронизливий свист, що змусив Айдаго заткнути вуха. Але це не зупинило звуку. Він стих сам по собі. Айдаго опустив руки.

«Заспокійливі обличчя». Ця