Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

сказав він до малої, сідаючи навпроти неї навпочіпки. – Мій батько сказав поміряти твою температуру, а тоді тобі можна буде попити. Але спочатку я маю заглянути тобі в рота. Можеш, будь ласка, його розтулити? – Вона послухалася, й він обережно відтягнув її щічку й заглянув усередину. Білі плями. – Оце так! – вигукнув він, наче повідомляючи хороші новини. – У тебе кір.

– О Боже, – сказала місіс Аронович.

Ієн спочутливо до неї всміхнувся. Він потрусив термометром і звернувся до малої:

– А це означає, що після того, як я поміряю твою температуру й ти поп’єш, ви з мамою зможете піти додому, а мій батько прийде до вас трохи пізніше. Це ж добре, га? Тобі більше не треба буде тут сидіти.

Мала байдуже на нього глянула. Їй явно хотілося, щоб він дав їй спокій.

– Я покладу термометра тобі до рота, щоб дізнатися, гаряче там чи ні, добре? Ти маєш потерпіти дві хвилини. Стеж за часом сама, я дам тобі свого годинника… – Він акуратно поклав термометра їй під язик. – Не кусай, добре? Просто притримуй легенько. Молодець, так і тримай. – Він зняв годинника й дав їй у руку. Чи достатньо вона доросла, щоб знати, що таке секундна стрілка? – Бачиш оцю стрілочку, яка так швидко рухається? Коли вона двічі пройде колом, усе буде готово.

– Хіба ти не маєш сьогодні складати іспит, Ієне? – запитала місіс Аронович тихо, щоб не відволікти свою доньку.

– Маю. – Він скривився до неї. – З хімії. Останній.

– А ти оце тут з нами.

– Та нічого. Провітрюю голову. Батько прийде глянути на неї, коли закінчить із рештою. Він сказав дати їй половинку аспірину, змішану з варенням.

– У неї в суботу був день народження, – мовила місіс Аронович. – Прийшли гості. Вона й тоді мала не дуже добрий вигляд, але я подумала, що це від збудження.

– Святий Боже, – відповів Ієн. Він непокоївся не так за дітей, як за свого батька. – Мабуть, вам варто сказати батькові, хто до вас приходив.

– Так, я скажу.

Дівчинка простягнула йому годинника і термометра.

– Ого! – вигукнув Ієн, проте тихенько, бо в малої був такий вигляд, наче від гучного звуку в неї відпаде голова. – Сорок градусів! Це тобі не абищо!

Може, він і помилився, але йому здалося, що вона майже всміхнулася.

Ієн спустився до озера і якийсь час сидів на причалі, дивлячись у воду й ні про що особливо не думаючи. Десь опівдні прийшов його батько.

– Я йду глянути на малу Ароновичів, – сказав він. – Спасибі, що допоміг мені вранці.

– Без проблем.

– Напевно, доки повернуся, ти вже підеш.

– Ага, ми всі збираємося на Лоу-даун. Точно не знаю, коли все почнеться. Найпевніше, вечеряти не прийду.

– Добре. Гарно тобі погуляти. Між іншим, я сьогодні зранку почув новини, які тебе зацікавлять. Дзвонив Ґеррі Мойніган. Учора вночі Джим Лайтфут втік із в’язниці.

Ієн підвів на нього погляд.

– Ти серйозно?

– Ґеррі зранку приніс йому сніданок, а камера виявилася порожньою.

– Як він утік? – запитав Ієн. – Ґеррі вже дізнався?

– О так, там усе ясно. У даху була дірка.

– У даху? – Ієн реготнув. – Як класно!

– Ну, ще незрозуміло, чим це скінчиться. Тепер залучили ще й кінну поліцію. На їхній погляд, підозрюваний у вбивстві вирвався на свободу.

– Вони його ніколи не знайдуть. Їм доведеться прочісувати ліси.

– Певна річ. Але вони набіжать у резервацію, шукатимуть причетних. Усе це буде досить неприємно.

Ієн подумав про Піта, питаючи себе, чи доклав той до цього руку. Найпевніше.

– Усе одно, мені здається, це класно, – сказав він.

Він наполовину очікував, що Піт не з’явиться на іспит, але той прийшов, цього разу навіть не спізнився, і чекав у коридорі разом з усіма іншими.

– Як справи? – запитав Ієн обережно, спираючись на стіну поруч нього.

– Непогано.

– Я чув про втечу з в’язниці.

Піт глянув на нього.

– Я теж.

– Кавалеристів уже набігло?

– Чувак, та вони скрізь. Вилізають із-під столу, повзають стінами, вже й під деревом не сядеш зробити свою справу, не виявивши там кавалериста, весь час щось винюхують.

Він усміхнувся, маючи такий вигляд, наче щойно виграв мільйон доларів.

Прибув містер Аронович, усі ввійшли в клас і посідали. Вони вже стали фахівцями в цьому ділі, майже шкода, що іспити підходили до кінця. Аронович роздав аркуші й сказав: «Готуйся, на старт, марш!», і вони всі перевернули білети й почали писати. Три години Ієн виливав на папір усе, що ввібрав за останні два дні, й коли все скінчилося, його голова здавалася порожньою, мов старий чобіт, у ній не лишилося нічого взагалі.

Згодом вони неспокійно тинялися навколо, розмовляючи про те, як класно, що все скінчилося, але в це ще важко повірити, і що знадобиться багато часу, щоб це усвідомити. Хтось запропонував піти в «Гарперз», але Ієнові ця ідея не сподобалася. Відразу можна передбачити, про що вони там розмовлятимуть – розбиратимуть іспит, питання за питанням, доки не переконають себе, що провалили його. Ієна таке не приваблювало. Він ззирнувся з Пітом і питально кивнув на двері, а Піт відповів ствердним кивком. Ієн відчув приплив полегшення. Майже так само приємно, як і те, що Джим Лайтфут утік, було те, що Піт, здавалося, став такий, як завжди.

Їхні снасті для риболовлі були в Піта, і його дід сказав йому триматися подалі від кавалеристів, тож вони вирішили піднятися на Ліп. Вони обоє не бували там уже багато років – риболовля так їх захоплювала, що більше ні на що не лишалося часу.

Ліп – прямовисна гранітна скеля понад триста футів заввишки, що піднімалася з озера. Маючи потрібне обладнання, її можна було б виміряти, але, як їм усім було відомо, цього ще ніхто робив. Натомість до неї під’їжджали ззаду, де схід на гору був просто крутий, але не прямовисний.

Вони пройшли повз будинок Кеті, щоб забрати Ієнового велосипеда, доїхали до того місця, куди дорога доходила найближче до гори, кинули велосипеди й пішли пішки. Спочатку йти було легко – доріжка м’яко піднімалася поміж величезних закруглених брил вкритого лишайником граніту, голого, якщо не враховувати випадкового чубчика трави чи соковито-зеленої подушки моху. То тут, то там, у западинах, досить великих, щоб назбиралося трохи землі, росли вузлуваті сосни, міцно тримаючись корінням.

Коли брили стали крутіші, їм уже треба було вибирати шлях, дертися якомога швидше – вони обоє відчували порив улаштувати собі випробування, розігнати тілом кров після концентрованої розумової праці, виконаної зранку. Дорогою вони наштовхнулися на величезний валун у формі черепахи, на якому