Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

- Так,- мовив Берко.- А нащо вам того треба?

- Йой, таже говоріть мою біду! - мовив старий.- Адіть, отсе вже від самісінького рана блуджу в тім лісі. Десь нам ялівчина втекла в ліс ще вчора, то шукали хлопці цілу ніч, а я вийшов рано та й заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що ні стежки, ні прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентався на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну - рівно і кінця не видно; туди гляну - знов рівно і кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отсюди,- і він показав у противний бік від Буркотина,- йшов, ішов, усе одно, а кінця нема. І почало мені до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сів, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те ані душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, богу дякувати, що ви над’їхали.

- А ви ж відки?

- Та з Буркотина.

- Ну, то сідайте коло мене, підвеземо вас,- мовив Євгеній.

Щира радість малювалася на лиці старого.

- А бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене, старого, не лишаєте в тім лісі! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечора доволіктись додому. Ну, чи не прислів’я - тілький час блудити? Та й ще кому, мені, старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?

Старий, балакаючи, звільна вліз у каритку і сів на низенькім сидженні напротив Євгенія. Сей просив його сідати поруч себе, але старий не захотів.

- Ні, ні, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! - мовив він, ставлячи свою палицю між коліна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долоні на її костур, а бороду на долонях. Його сірі розумні очі почали пильно вдивлятися в Євгенія. Берко рушив.

Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому,- чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» - зітхнув Євгеній.

Лице старого селянина прояснилося.

- А я пана знаю,- мовив він.

- Яким чином?

- Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?

Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.

- А ви Демко Горішний.

- Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?

- Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.

- Ой, є що бачити! - сумовито відповів Демко.- Біда нас присідує, паночку, чимраз дужче та й дужче.

- А ви знаєте, нащо пан біг біду сотворив? - запитав Євгеній.

- Та нащо?

- Аби люди билися з нею.

- Та то воно так. Але як той казав: bijmy się, chłopie, moja szabla, a twój kij. 32

- Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?

- Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.

- Нібито на мене?

- А так. Кажуть - вибачайте, паночку,- що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.

- То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.

- Та вже знайшли,- пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.

- А кого?

- Та пана Шнадельського.

- Що?

- Пан Шнадельський - пан, певно, знають його,- він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.

- І давно то було?

- О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі - він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.

- Бійтеся бога, люди! - скрикнув Євгеній.- Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити.

- Що пан говорять! - з переляком скрикнув Демко.

- Можете мені вірити. Говорю вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє підо мною.

- Ой господи! А наші люди до него, як до бога, моляться! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобритися, що думав би чоловік: отсе святий із неба зійшов.

- Я вам говорю по правді. Зрештою можете піти чи до старости, чи до кого хочете і запитати його, чи пан Шнадельський - адвокат, чи ні?

- Та то правда.

- А тепер скажіть мені, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий ліс?

- А є.

- І красний?

- О, чудо, а не ліс. Там дуби отакі грубі, а рівні, як свічки.

- І багато їх?

- О, то великий шмат лісу, буде зо двісті моргів.

- А будемо ми їхати попри нього?

- Ні, з сего боку села ні. Аж як переїдете за село та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А нащо пан про се питають?

- Та так. Мені цікаво, чи