Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.

Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.

Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.

Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…

— Ходімо спати, — вирішив я.

Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.

Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.

Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.

І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.

— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.

— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…

Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.

Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.

— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.

Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.

Вода доносила сплески весел і притишені голоси.

— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…

Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:

— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.

У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.

— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.

Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.

На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.

— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.

Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.

— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.

Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.

А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.

У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.

Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!

На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.

Марта.

На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх