Читати книгу - "Із медом полин"

А їй і справді було начхати на придуркуватого Бізнесмена. Хіба розумний дійде до того, щоб крутити шури-мури з жінчиною сестрою?! Ну в яку таку пришелепувату голову може шибнути думка – зачинитися в сінникові й справляти пестощі-любощі прямісінько коло хати, де спокійно собі спить вагітна дружина?! Вчинити так, як остання падлюка?!

І то треба, щоб тієї ночі Маргариті приспіло попити кислого березового соку з дерев’яної діжки. Вийшла в сіни, почула знадвору підозріле шарудіння… Відкинула клямку, а за дірявими дверцятами старого сінника – напівголі Любка з Бізнесменом!

– Та щоб я ноги твоєї в цьому дворі не бачила, опше! – вигукнула Маргарита вслід Петьці, що, натягаючи штани, прошкував дрібними кроками до широкої стежки. – Фу, нерозбірливий і безбожний кнур, що суне своє смердюче запецькане рило, куди бачить! Геть! І тільки посмій до хати носа сунути! Поїдеш рибою торгувати вже без свого, опше-то, чоловічого хазяйства! Відріжу – й рука не здригнеться! – добряче налякала зрадника-ловеласа…

А Любку оминула, ба й не глянула на безсоромну сестрицю… Відтоді, хоч і приїздила вона зрідка, Рита не вела з нею мови. Ішла геть, щоб і очі не бачили. Але нічого не виказувала, погані не неї не виливала… Нехай живе… Бо в Маргарити – своє щастя. Тільки б йому не шкодили…

Народжена посеред спекотного літа Катеринка була для Маргарити і сонцем вранішнім, і квітами мальовничими, і наснагою живодайною, і радістю незрівнянною… Бізнесмен зник, як мильна бульбашка, тож і на доччині хрестини не явився. Бо ніхто не кликав, та й бажання, видно, не мав… Безжурна Маргарита зажила донечкою, тішилася нею днями й ночами, ба навіть про чоловічу увагу призабула… Випали мужики з її життя, як гривеньки спорадичні, що не трималися її кишень, аж поки маленька почала бігати.

А як донька попід столом уже без сторонньої помочі тупотіла, то стали заходити до Ритки старі знайомі, кликати на всілякі бенкети, припрошувати у веселі компанії. Брала з собою маленьку і йшла, де стрічали… Не стямилася, як знову поринула з головою в те життя, що його проживала до народження доньки. Веселощі, гості, пиятика й кавалери-зальотники, геть їй не потрібні. Ритка віддавалася пристрасті, себто зголошувалася на інтим настільки легко, наскільки байдужі їй були всі її нічні полюбовники. Аби вдовольнитися й відчути себе бажаною. Тож мудрість Ритиних коханців полягала лишень у тому, щоб удати, ніби цієї миті їхня обраниця жадана, як ніхто у світі.

– Скажу, кумочко, що ліпше я, опше-то, житиму сама, ніж з таким, як моя мати прожила, – ділилася Маргарита думками з Валькою, що в першій парі хрестила Катеринку. – За дитину життя віддам, а про зрадників отих пропащих і думати не хочу. Усі вони однакові!

– Бо водишся з однаковими, – прикидала в словах наслідки своїх спостережень розумашна Валька.

Вона вельми хотіла стати в пригоді непутящій подрузі. Вважала, що Маргарита невимоглива до своїх кавалерів, як і до себе. Та й загалом до свого життя. А щоб від когось щось вимагати, то треба хоч трохи кимось бути.

– Чому до якого хазяйського хлопця не придивишся? – підкреслювала Валька кумині хиби й прогріхи. – Нехай і плохенький, як баба моя каже, але щоб спокійний і добродушний був, тебе з дитинкою шанував… Нащо тобі гультяї, вони ж ненадійні, брехливі?!

– Валько, опше-то, все, що ти кажеш, я вже казала собі сама. Але, як бачиш, долю маю материну!

– Ти б не думала так, кумочко, і не материне, а своє життя проживала б! – відповідала Валька. – Звісно, ми вспадковуємо щось батьківське і не відповідаємо за перейняте від них. Та коли людина розумна, то бореться з тими вадами; як має мінуси, то старається їх не виявляти… Своєю поведінкою ми можемо вичищати генетику й уже своїм дітям передавати кращий спадок, ніж дістався нам… Це як квітник, що його треба прополювати…

– Нічого не виходить, кумасю, хоч як старалася…

– А ти, кумочко, хіба старалася?

Ритка лише цілувала Катеринку в голі сіднички й обсмоктувала, наче вони медові, манюні пальчики на доччиних ніжках.

– Оце моє щастя! – констатувала. – Іншого мені не треба.

…Катеринка любила, коли до мами в гості приходили кавалери. Так, наче маленькій бракувало чоловічого голосу, рук, духу… Дід Андрон ніколи з нею не бавився: він хіба пиячив, сварився та спав. А ті, що до мами в гості приходили, навіть цукерками пригощали й попід руками лоскотали. Було, й на коськах катали. Нечасто, але ж траплялося таке!

От і цього разу, коли до хати зайшов давній мамин знайомий, чи то пак завсідний помічник Аркадій (син абиякої хазяйки Лєнки-Бевкотухи), трирічне дівча скочило гостеві простісінько на коліна й стало скубти за носа, за вуха й за волоски, що йоржилися з них. Аркадій і собі навдивовижу файно бавився з Катею. Рита аж задивлялася на їхнє цілковите порозуміння. От він до вишні її доньку відніс, і там вони вдвох заповзялися дірки-узори в листках витинати… А потім розкрутив її літачком крилатим… І води їй підніс, і, граючись у піску, казками розважив…

– Ти б їй книжку яку купила вже, – звернувся до Рити з наукою-порадою Аркадій.

– Угу, – тільки й мукнула матуся.

Аркаша знав, що Рита не зробить цього, бо забуде, тільки-но він за ворота вийде. Забудькуватість – ото була Ритина подружка – приятелька!

Коли випорожнив од гною цілого поросячого хліва, ще й попідгрібав докупи те лайно знадвору, то добре вимив руки – до вечері з Маргаритою наготувався.

– Налий-но й мені повну, – з кухні ледь не рачки виліз п’янезний, як квач, Андрон.

Рита лише зирнула в його налигані очі й зрозуміла: виконає те бажання беззастережно.

– Але тільки одну! – кинула.

– Боїшся, що тобі буде мало й бахурові твоєму?! – засичав Андрон.

Тепер, як і чимало літ поспіль, він скидався на