Читати книгу - "Принц Ґаллії"

поспати допізна. Потім довгенько ніжилась у великих ночвах з теплою водою, проганяючи залишки сну та всілякі грішні думки, що неодмінно являлись їй уночі, а першим її виходом у світ було відвідання денної служби. Дорóгою Бланка заходила до Марґарити, і якщо та була в гарному настрої (або навпаки — в дуже поганому), до церкви вони йшли разом.

Проте того дня її звичний розпорядок було порушено. Звістка про інцидент у королівському кабінеті застала Бланку ще в ліжку — вона нещодавно прокинулася і чекала, доки їй приготують теплу купіль. Зім’явши ритуал вранішнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснідала, одяглась і відразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наварська кузина якраз давала прочухана придворним панночкам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злість і досаду.

З Бланчиною появою Марґарита нарешті вгамувалася і наказала всім присутнім, крім Матильди де Монтіні, забиратися геть. Коли двері за останньою з фрейлін зачинилися, Бланка схвильовано запитала:

— Що трапилося, кузино?

— Нічого особливого, — сухо відповіла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двірську площу, уявив, що це стрільбище, і заходився цілити у вікна з арбалета. Його тут-таки схопили.

— А що з дядьком?

— З ним усе гаразд. Він відбувся легким переляком.

— Правда? — полегшено зітхнула Бланка. — А мені казали, що в нього серце…

Марґарита обурено пирхнула:

— Дурниці! Він просто прикидався… А втім, спочатку, може, й ні, мені й самій у п’ятах похололо, коли почувся брязкіт розбитого скла, але потім він точно прикидався. „Ох, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька…“ Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Різдва обов’язково вийду заміж, він негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя…“ Ні, це ж треба бути таким лицеміром! Подумки він, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обіцяла зробити все, що він хоче, тільки б він не вмирав… — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Спіймалася! На таку невинну хитрість спіймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.

— З ким?

— Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати мені право вибору з-поміж схвалених ним кандидатур.

— І ти дотримаєшся своєї обіцянки?

— А як бо інакше? Я ж дала слово, а крім того… — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевільний стрілець зробив мені велику послугу. Фактично, він врятував мене від публічного приниження.

— Якого?

Марґарита зітхнула.

— Сьогодні я мало не догралася, — відповіла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицію, що ледве не набрався рішучості силою видати мене заміж. Він навіть призначив дату одруження — четверте вересня.

— А хто наречений? — поцікавилася Бланка. — Я його знаю?

— Ще б пак не знати. Це Красунчик.

— Філіп Аквітанський? — перепитала кастильська принцеса, мимохіть червоніючи.

— Атож, ваш дон Феліпе з Кантабрії. Видно, він уже нагулявся й вирішив завести собі сім’ю. А заодно приєднати Навару до Ґасконі і з нашою допомогою відібрати в свого дядька ґалльську корону. Ач який властолюбець!

— З Філіпа вийде гарний король, — зауважила Бланка, відвертаючись до вікна. — На відміну від Робера Третього, він матиме не лише титул, але й реальну владу. Можна не сумніватися, він зробить Ґаллію великою країною.

— Що ж, тобі видніше, — сказала Марґарита. — Якщо ти так кажеш, то так воно й буде.

Тремтіння у Бланчинім голосі упереміж із гіркотою було їй добре знайоме. Але вперше кастильську принцесу зрадило самовладання в присутності сторонніх, наразі Матильди, і це не на жарт стривожило Марґариту. Життя Бланки при наварському дворі робилось дедалі нестерпнішим, і будь-якої миті вона могла зірватися — а це загрожувало непередбачуваними, але, без сумніву, вельми сумними наслідками для всієї наварської королівської сім’ї.

Марґарита підійшла до Бланки і обняла її за плечі.

— Даруй, любонько, я не навмисне. Я вже помітила, що ти уникаєш розмов про Красунчика, та хіба ж я могла подумати, що це така болюча для тебе тема.

Бланка відсторонилася від неї і змахнула з вій непрошену сльозу.

— Нічого, кузино… Все гаразд. Я просто…

— Ну! — підбадьорила її Марґарита. — Сміливіше! Ти не можеш забути його, так? І це цілком природно. Він був твоїм першим чоловіком — а таке не забувається. Навіть я пам’ятаю, як уперше…

— Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рішуче перебила її Бланка, сідаючи в крісло. — Не в тім річ. Зовсім не в тім.

— А в чім же? — Марґарита вмостилася на канапі поруч із кріслом. Матильда, як звичайно, влаштувалася на м’якій подушці біля ніг своєї пані. — Тільки не ухиляйся. Або відповідай відверто, або давай змінимо тему. Я розумію, що тобі боляче згадувати Філіпа Аквітанського, тим більше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Біскайський не витримує з ним жодного порівняння — ні за своїми людськими якостями, ні, гадаю, за чоловічими.

З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:

— Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але з приводу чоловічих, як ти висловилася, то… мм… я не в курсі.

Марґарита здивовано підвела брови:

— Та що ти кажеш?!

— Правду кажу, — шаріючись, відповіла Бланка. — До твого відома, всі ці плітки про мене та Філіпа — нахабна брехня.

Марґарита втупилася в Бланку з таким приголомшеним виглядом, ніби та щойно призналася їй, що таємно сповідує іудаїзм.

— Ти серйозно, сонечко? Не жартуєш?

— Які тут жарти! Ми з Філіпом були друзями, і тільки. Не більше, не менше. Інша річ, що минулої осені він просив моєї руки, але… словом, батько відмовив йому.

— Справді? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива він віддав перевагу кузенові Біскайському? Це ж дурість!

— Так, це дурість, — з гіркотою підтвердила Бланка. — Більше ніж дурість. Не лише дурість, а й під… — Тут вона затнулася.