Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

що хлопчик цей зовсім недавно потрапив до Освенціма, а звідти — до цього табору. Отже, свіженький новачок, а поведінка як у стопроцентного, досвідченого піпля. Дивина! Грайливо підстрибуючи, хлопчик підбіг до кюхефюрера і дзвінким дитячим голосом гарною російською мовою привітався:

— Здрастуйте, Рудольф Карлович!

— Здрастуй, моя радість! — стрепенувся кюхефюрер, схопивши хлопчика в обійми.

Кюхефюрер говорив теж російською, як справжній росіянин. В його голосі і в очах — непідробна ніжність. Володя з Жорою ошелешено дивилися то один на одного, то на кюхефюрера і цього дивного хлопчика, якого фельдфебель, не соромлячись присутніх, посадив собі на коліна. Есесівець і в’язень обнімаються — нічого собі картина! Таке вони бачили вперше, і в цьому було щось незбагненне, страшенно огидне.

— Гришутка, ти вже обідав?

— Так, Рудольф Карлович, обідав, чесне слово.

— Нічого, ріднесенький, поїмо ще раз — у мене є смачні речі... Ось тільки відправимо цих людей. Принеси мені, лебедику, мою папочку,— солодко проспівав кюхефюрер.

І Гриша, безцеремонно обмацавши кишені свого благодійника, знайшов там ключі, весело підкидаючи їх на долоні, вибіг з кімнати. За хвилину повернувся з шкіряною папкою. Кюхефюрер дістав з неї цупкий зошит, щось записав і звернувся до Гриші, мабуть думаючи, що з присутніх більше ніхто не розуміє по-російськи.

— Ці в’язні — з чеської бригади теслярів. їх двадцять вісім чоловік. Якщо мене не буде і якщо відсутній Вальтер — видавай їм цулягу, двічі на день: можна суп, картоплю, трохи хліба і трохи маргарину — на твій розсуд, але не дуже балуй, бо ще нічого вони для нас не зробили.

— Зрозуміло, Рудольф Карлович.

Тепер Володя не сумнівався, що кюхефюрер за походженням російський німець, який, мабуть, довгий час проживав у Росії. А ось Гриша — загадка. Скоріш за все — звичайнісінький піпль, який став жертвою есесівського алкоголіка-гомосексуаліста.

Нарешті кюхефюрер відпустив їх, попередивши, що через тиждень жде від них роботи. Вальтер повів їх до зали роздачі, де приголомшив своєю щедрістю: великий кесель пшоняного супу і кесель щойно звареної, очищеної картоплі, смак якої вони вже й забули за довгі роки неволі. Та й це ще не все. Вальтер завів їх у приміщення продуктового складу, дав там кілька пачок маргарину і цілий мішок сухарів вагою тридцять два кілограми. Матінко рідна! Він неначе в воду дивився і, вгадуючи їх думки, дав сухарів на дорогу. А дорога ж далека й нелегка. Скільки треба продуктів, щоб прогодувати тридцять одного чоловіка протягом хоча б одного тижня? Чимало. А де їх узяти? Вони мріяли про кілограм сухарів, які треба мати в запасі — насамперед для хворих, знесилених, поранених, адже збиралися не на прогулянку... І раптом — цілий мішок! Як тут не хвилюватися!

У барак поверталися, задихаючись від напруження. Вантаж, який вони несли, був для них тепер цінніший за всі скарби світу...

А там, у бараці і під землею, кипіла шалена робота. Зробили перерву і накинулися на їжу, як божевільні. їх підганяла невідкладна справа, від якої залежало все, навіть життя...

Увечері Володя з Жорою лишилися в бараці охороняти інструмент і майно, а чехи кинулися переносити свої постелі з центрального блоку. Ще не встигли вони повернутися, як прибіг посильний з кухні.

— Капо Вальтер просив повернути порожні кеселі і одержати каву! — крикнув ще здалеку.

— Дякуємо! Зараз прийдемо! — відповів Володя.

Через хвилину повернулися чехи — у кожного на плечах скачаний, з ковдрою і подушкою, матрас.

— Якщо не зіпсуються наші стосунки з Вальтером, у ці останні дні ми непогано підгодуємось і зробимо необхідний запас на дорогу. А втім, він гарний хлопець і не повинен змінити своє ставлення до нас,— уголос міркував Карел.

За вечерею згадали Петра Панасюка. Оскільки він перебував у сусідньому, дванадцятому, бараці, знайти його було легко. Володя і Жора віднесли йому хліб, маргарин, трохи картоплі, пляшку гарячої кави з цукром. Біля барака сіли з Петром на вичовгану тисячами ніг землю.

— Ех, землячки, землячки, дорогі ви мої рятівники! Не знаю, просто не уявляю, що робитиму без вас...— сказав схвильовано.

— А ти без нас не роби нічого, роби тільки з нами,— намагався пожартувати Жора.

А Володя тихо пообіцяв:

— Тебе, Петре, ми не кинемо. Ніколи.

Петро мовчки їв, і сльози гарячої вдячності текли й текли по його змарнілому обличчю... Сьогодні він чомусь розклеївся.

Заревіла сирена апелю. Володя і Жора кинулися до свого блоку. Апель у їхньому блоці пройшов на диво швидко і благополучно: Блокфюрер Жаба поспішав у казино, а блоковий Картяр — до своїх дружків догравати. До відбою лишалася година, і Володя з Жорою поспішили назад до чехів. Проходячи мимо шостого блоку, побачили показову екзекуцію. За наказом старости табору Бруно, на майданчику, перед строєм двох тисяч в’язнів, гумовими шлангами били двох мерзенних піплів за крадіжки. Це були якраз ті самі піплі, що вже не раз крали різний інструмент у чехів. Карел давно їх запримітив, як запримітив і те, що саме ці двоє дуже полюбляли знущатися з в’язнів, тому, не вагаючись, і повідомив їхні номери начальству. І от машина спрацювала: каральний меч адміністрації упав цього разу на двох садистів.

Володя аж зупинився, щоб подивитися екзекуцію, але Жора смикнув його:

— Не варто витрачати час! Нам ніколи...

Після тяжких роздумів і палких суперечок прийняли соломонове рішення: загін розділити на дві групи: 15 і 16 чоловік. Вибрали командирів. Командиром більшої групи став комуніст Карел. Меншу групу очолив комуніст Януш Кемпка — колишній капрал чехословацької армії. Відразу ж затвердили два маршрути: для групи Карела — «північний» маршрут, для групи Януша — «південний». Пункт збору обох груп — ліс поблизу Острави. Час збору — з 15-го по 20-е жовтня. Затим передислокація