Читати книгу - "Морська чайка"

Відразу ж поставили валізи в холодочку під каштаном, а самі попадали на землю. Я відпочивав і дивився на каштан. Ще далеко до осені, а листя на каштані вже пожовкло, покрутилось. То сонце його спалило, бо листя пожовкло не зовсім, а тільки на кінцях, деякі листочки до половини, а деякі тільки трішки.

Нарешті вибрався нагору й Асик. Ступив у холодок, впав на землю і відразу ж захникав:

— Вам добре. Ви лишаєтесь.

Він з жадобою дивився на море. Море було дуже красиве. Звідсіля, з високої кручі, воно видавалося ще більшим, просто не морем, а справжнісіньким океаном, і було синє-синє, синіше від неба. Далекий обрій ледь-ледь пробивається крізь легеньку туманну завісу. По воді йдуть дрібні-дрібні, мов сітка на телевізійному екрані, хвилі, а від них здіймається вгору сивими нитками пара. Навіть сонце і те в ніжній туманній намітці, від якої не стає прохолодніше, а навпаки — ще паркіше, ну геть тобі ніби в жарко натопленій лазні.

Так, справді, Асикові є чого скаржитись. Він довгенько прожив біля моря, а по-справжньому його й не бачив. Лежав у холодочку на розкладушці, на берег виходив тільки в надвечір'я в супроводі мами. А мама дивилась за одним — щоб він не перегрівся та не перекупався.

А ось і мама. Важко сопучи, вона останньою вибралась на кручу широко відкритими очима оглянула свої валізи і полегшено зітхнула.

— Поспішаймо, поспішаймо, мої хлопчики, — ніжио сказала вона. — Асику, ти чого розсівся? Знатимеш мені, коли проґавимо автобус.

— Автобус, автобус! — сердиться Асик. — Цей ранець зовсім переїв плечі. Може, каміння в нього навалила?

Тягнемо валізи далі. Тут йти вже не так важко, одне, що по рівному, а друге, що в холодочку.

В будинку відпочинку, як завжди, все йде протоптаною стежиною. В холодку відпочивають дідусі та бабусі. Одні з иих націлюються окулярами в газети та книги, інші куняють.

— Асику, та йди ж ногами, ногами, противний хлопчисько, — підганяс весь час Асикова мама.

— Та що я тобі — бігтиму? — огризається Асик. — Подумаєш, автобус втече? Хай втікає, мені що краще. Хоч побачу, як шпигуна ловитимуть.

На Асикове нещастя, автобус стояв на місці. Когось там ждали. Пасажири сиділи в автобусі, обливаючись потом, і когось лаяли за те, що примушував чекати.

За одну хвилину автобус проковтнув важкі валізи. Асикова мама метушилась, забула про нас. Асик уже сидів у автобусі, висунувшись через одчинене вікно, знай квилив:

— Вам добре, ви залишаєтесь.

А на круглому, розчервонілому обличчі стільки горя, рот скривлений зобиджено, на очах сльози. Нарешті й Асикова мама зникла в автобусі. І тільки тоді згадала про нас.

— Ось вам на морозиво, — кинула з вікна п'ять карбованців, їх на льоту перехопив Павлик. Я хотів повернути їй гроші назад, але Асикова мама не захотіла й слухати.

— Не хочу будь перед ким залишатись у боргу, — суворо сказала вона.

Нарешті з'явився м той, кого ждали, автобус зревнув мотором, пахнув їдучим димом, тричі просигналив і рушив з двору. Гїромелькиуло перед очима кисле Асикове обличчя, замість прощання, він скаржно вигукував: «Вам добре, ви залишаєтесь». За хвилину автобус завернув за ріг і зник з очей.

Постоявши трохи на місці і посперечавшись про те, що робити я тими грошима, ми рушили до крамнички, яку тут чомусь звали «Голубим Дунаєм», хоч вона була й зовсім не голуба, а зелена, та ще й полуплена.

Довго сперечались та прицінювались — що купити за ті п'ять карбованців? Морозива не було. Та п добре, що не було, бо все одно за п'ять карбованців на всіх не накупишся.

— Скупа в Асика мама, — бурчав Павлик. — Дідові Беззубці найменше півсотні б віддала за такий вантаж, а нам п'ятірку…

На допомогу нам прийшла продавщиця.

— Беріть два кухлі пива та й не торгуйтесь. А то не стільки тих грошей, як суперечок.

Ми взяли дві пляшки лимонаду. Влаштувалися за крамничкою на столику, де п'ють поважні клієнти.

Тут ми несподівано побачили своїх знайомих. На столі стояла пляшка горілки, два кухлі з пивом і хліб з ковбасою. За столом сиділи Жорка-одесит з Івом.

Сімона тягла Іва за руку.

— Ну, пішли вже додому. Скільки можна пити? — капризувала вона.

Жорка-одесит дивився в склянку посоловілими очима, оповідав про свої невичерпні пригоди.

— Коли ми, баришня, йшли Індійським океаном, несподівано в нас відмовив один гвинт. Ви розумієте, баришня, що таке гвинт для корабля? Це все одно, що пропелер для літака. Ех, друзі мої! Ну, за ваше здоров'я!

Ів нетерпляче допитувався:

— Ну то що? Що ж із тим гвинтом?

Жорка-одесит перехилив склянку з горілкою, відхлебнув з кухля пива.

— Ну, що з гвинтом? Відремонтував. Шьо, я не відремонтував би? Плигнув за борт, пірнув, підплив до гвинта і шьо я там бачу? Матінко моя! В гвинт замотався отакенний восьминіг. Його гвинтом посікло, ніби ото на м'ясорубці, а все одно заштопорило. Ну, я швидко звільнив гвинта, і шьо ти гадаєш? Пароплав відразу ж набрав повний хід.

— Ів, пішли додому, — наполягала Сімона.

— Та чого ти присікалась? — відгиркувався Ів. — Йди, коли тобі тут тісно. А ми ще вип'ємо. Сама ж бачиш — спека! Тільки пивцем і прохолоджуватись.

— Пивцем, пивцем. А самі горілку дудлять.

— Баришня, ви шьо? Хто ж п'є пиво без ста грамів?

— Жора, ти вже й так хороший, — силувано засміялась Сімона.

— А хочу бути ще кращим! — п'яно вигукнув Жорка-одесит. Ми тут не затримувались. Лимонад виявився таким гарячим, що пити його було неможливо. Ми хотіли його вилити під кущі, але