Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

— А ми повинні стати на бік добра? — криво всміхнувся я.

— Якби було все так просто… — глузливо затрусила головою вона, — два ордени — один хороший, другий поганий, вибираєш потрібне — і все. Та в цій боротьбі кожен вважає, що добро — то він. Згоден?

Нарешті я від неї почув тверезу думку.

— Ну, згоден! — кивнув головою.

— Але є третій стан, — вела далі Свєтка, — він як тоненький місточок. І його кожен знаходить сам…

— Мені вже набридло слухати про якість стани, — завередувала Майя. — Ну що, ми будемо грати?

Свєтка взяла до рук карти:

— До речі, третій стан — це любов.

— Да-а? — зацікавлено подивилася на неї Майя.

— Дивись сюди, — вела далі Свєтка, показуючи Майї карти. — Піка — лід. Трефи — повітря. Чирва — вода. А бубни — вогонь, вони ж — золоті монетки і червоні рути…

Майя закотила очі:

— Ти просто нестерпна!

…Була ніч. Повний місяць загадково блищав на темному, як чорнило, небі. Я сидів на березі моря. Навколо мене з камінців було викладене коло. Уламки величних колись колон, що охороняли його периметр, біліли в місячному світлі, як привиди. Перед моїми очима височіли чотири примарні стовпи, що разом із половиною кола були занурені у прозору морську воду. Я сидів у центрі, на березі.

Мені здавалося, що я повинен щось згадати.

Важливе. Необхідне. Те, без чого моє життя не має ніякого сенсу.

Та не згадувалося… Тому я сидів і сумно дивився на тиху морську гладінь, осяяну доріжкою місяця.

А потім я побачив її. Я майже перестав дихати, бо всередині все защеміло від передчуття чогось неймовірно прекрасного і таємного. Вона йшла до мене просто по воді, по місячній доріжці. Її босі ноги ступали легко, не сколихнувши води, без жодного звуку. Біло-золоте волосся трохи розвівалося вітерцем. Срібляста сукня сяяла неземним мерехтливим світлом. Яка ж вона була гарна…

Я підскочив і простягнув до неї руки. Вона всміхнулася…

І тут я почув, як у мене за спиною загуркотіли мотори. Я озирнувся. До берега під’їжджали важкі броньовані танки. За мить вони зупинилися. І я побачив, як повільно піднімаються і розвертаються до мене здоровезні темні гарматні цівки…

— Ні! — заволав я.

Та мій крик захлинувся в гучному гуркоті, а кругляки гігантських гармат, прицілюючись, вже дивилися мені в очі.

— Не треба! — знову заволав я і…

…прокинувся.

Їх було троє. Вони вели розмову в кабінеті дядька Івана, а я знову підслуховував. Проходивши повз кімнату, я почув незнайомі голоси. Вони видалися мені підозрілими, і я зупинився біля прочинених дверей. Зазирнув туди тільки на хвильку — і, на щастя, мене ніхто не помітив.

З усіма співрозмовниками я вже зустрічався раніше. Тільки не міг уявити, що коли-небудь побачу їх усіх разом. Як не дивно, перше знайомство з кожним із них теж було пов’язане з підслуховуванням. Кульгавого Цабе я мав щастя підслухати у вентиляційній шахті над кабінетом Зарніка; професора — притуливши вухо до дверей у його власній квартирі, а третю… Так, третьою була жінка. Та сама граційна випещена пані, яку ми підслуховували з Майєю на зібранні «бабаїв». Як і тоді все в ній, від високих підборів до маківки фарбованого рудуватого волосся, натякало на роботу висококласних спеціалістів. Та цей її «гламурний» вигляд мене насторожував. І не тільки він. Її слова мені теж не подобалися.

— Ви повинні розуміти, пане Верболаз, що для нашої спільної мети ви маєте віддати нам цього хлопця, ким би вам він не доводився, — воркотіла гламурна Пишногруда до дядька Івана.

— Але він… Син подруги моєї сестри. І я не можу… — нервово відповів той.

Після цих його слів мене аж підкинуло. Я не сумнівався, що розмова йшла про мене, але… Як?! Що, я опинився в Ангеліни невипадково? Вона знала мою матір?! І нічого… нічого ні разу не сказала… В мене забракло повітря…

Тим часом кульгавий на протести дядька Івана заскрипів:

— Ні — ви можете… І не тільки можете, але й зобов’язані віддати його нам. Чи ви ще не полишили ці дуrні забавки вашої юності? Дивно. Ви ж пrекrасно знаєте, на чиєму боці сила… Якщо ваша сестrа цього не rозуміє — це її пrоблеми. Сподіваюсь, вона не плекає надію самостійно викоrистати дrабину? Це було б укrай необачно з її боку…

— Якщо ви не співпрацюватимете, ми застосуємо інші методи впливу, — солодко провадила Пишногруда. — Я не думаю, що вони вам сподобаються. Тим більше вони не сподобаються вашій сестрі…— вона захихотіла.

— Кх, — нервово кашлянув дядько Іван. — Але ж ви обіцяли… не чіпати її школи…

— Ситуація змінилася. Потому як Ангеліна втrутилася в нашу гrу… — в такт своїм гаркавим словам застукотів палицею кульгавий.

— Ви повинні зрозуміти ситуацію, пане Верболаз, — єлейно потягнула Пишногруда, — і не вступати в дурні дебати. Чи ви недостатньо лояльні до своїх роботодавців?

— Кх-кх… Гаразд. Але ж не зараз! В моєму домі…

— Ми самі визначаємо час, коли нам діяти! — відрізав кульгавий. І додав: — І не забувайте про свою дочку…

Від його останніх неголосних слів війнуло неабиякою загрозою.

— Кх-кх, — знову закашлявся дядько Іван і затих. Кульгавий вимогливо стукнув палицею.

І за секунду я почув відповідь:

— Добре.