Читати книгу - "Льодовик"

місій, принаймні відколи почалося це Льодовикове літо. Щодо мене, то приходу літа, якщо відверто, я ще й не помітив… Єдине, що я попросив через Валюшу, дозволити мені востаннє використати авто, аби перевезти речі. Валюша передала моє прохання, і, як я й сподівався, Міха не заперечив. І того ж таки дня я вибрався із Сошенка. Правда, через пару днів ще мусив вертатися, бо, виявилося, що забув каву. І хоч кава тепер — велика розкіш, але протриматися без неї я не міг.

А ще я зателефонував Лідці й повідомив, що переїхав на нову адресу. Про квартирантів, звісно, ні слова. Але цього мені видалося мало, і я ще й відшукав номер житомирської бібліотекарки.

— А для чого я вам? По–моєму, я вам зовсім не потрібна, — почала вона одразу із запитань–відповідей.

«Пі–пі!» — І в мене закінчилися гроші.

Не пити кави після 6–ї вечора

Після Льодовика ціни на все одразу стрибнули стрімко догори, але за дивною логікою економічних законів поступово повернулися на дольодовиковий рівень, а потім навіть упали, як і рівень води у Світовому океані, і навіть нижче дольодовикових. Проте не на все і не всюди.

Ціни на житло у новій столиці Одесі та її околицях і досі продовжували бити всі рекорди. Наприклад, якась глибоко дольодовикова однокімнатна «хрущовка» в одеському спальному районі тепер була рівноцінна розкішним апартаментам у центрі Києва… Так само подорожчали заморські фрукти, навіть яблука, грушки, сливи й вишні, які тепер також були заморськими, бо місцеві тепличні, із низькорослих сортів, що поширилися у нас після похолодання, не мали того смаку.

Найбільше із продуктів повсякденного вжитку подорожчали чай і кава. Зміна клімату, глобальне похолодання й просування Льодовика на південь вплинули таким чином, що там, де раніше були чайні та кавові плантації, вони перестали рости або просто достигати, а знайти нові, сприятливі за всіма параметрами кліматичні зони, як правило, десь у передгір'ях, виявилося надскладним завданням навіть для сучасної агронауки. Завдання ускладнювало ще й те, що для культивування чайних та кавових плантацій потрібно багато років…

Якщо до чаю я був цілком байдужий, то життя без кави важко було уявити. Правда, наші досить швидко навчилися робити ячмінні, цикорієві і навіть якісь ялівцеві замінники, хоча мені все ж більше смакували італійські. Шоколад, звісно, також був із замінників. Щодо чаю, то на стелажах супермаркетів якісних замінників у яскравих упаковках, які нагадували колись популярні сорти, було ще більше.

Подейкують, що у кого були хоч найменші запаси дольодовикових кавових зерен, той одразу ставав мільйонером. Та я думаю, що таких було небагато, ніхто ж не думав і не готувався, та й самі ті зерна мають обмежений термін зберігання. І лише минулого року десь на північних схилах південного Мадагаскару і ще, здається, на Богом забутих Галапагосах нарешті почали плодоносити вже нові кавові плантації. Але скільки там тих Галапагос? І все ж мені одну двохсотграмову упаковку пощастило дістати, хоч і довелося викласти за неї майже весь аванс.

Про каву, яку залишив на Сошенка, я згадав десь аж на третій день, після того як переїхав, дещо потіснивши квартирантів, одну молоду пару з маленькою дитиною. Я знову поселився у своїй кімнаті з вікном у сад. Правда, від саду тепер залишилося лише кілька ще не до кінця догризених короїдами стовбурів, на яких зранку вистукували дятли, і один маленький гляціальчик на місці бабусиних грядок, тож звечора я зопалу пообіцяв собі, на честь пам'яті про бабусю, стерти його з лиця землі.

А ввечері у новинах по всіх каналах пролетіла сенсація, що Пуху–пуху зжерли одного із Семижопенків. Він начебто носив із собою посвідчення президента, що їх колись видавали кожному з цих йолопів у стінах Верховної Ради одразу після присяги. Начеб по тому посвідченню його і впізнали, бо все інше — лише кістки та черевики. Черевики, звичайно ж, із крокодилячої шкіри, хоч і підтоптані. Знайшли їх десь на самому краю Льодовика, помітили з гелікоптера під час обльоту, коли чекали зниклого: начебто поїхав на сафарі, і на тобі!.. Тепер, мовляв, слово за експертизою ДНК.

Яка фігня! Як у таке взагалі можна вірити? Якщо це не інсценізація, що іде від самих Семижопенків, щоб закрити карні справи (бо ж нема людини — нема справи) за всі ці розкрадання–зловживання, то просто чийсь злий жарт.

У ранкових новинах знову почали всю цю дурню повторювати, ще й із новими деталями. Начебто наше Міністерство закордонних справ якраз напередодні звернулося з нотою на адресу краснодарського уряду про переховування на території Московії усіх трьох підозрюваних Семижопенків. А експерти один поперед одного почали лякати поверненням дольодовикових часів, коли деякі наші «втікачі» від правосуддя пересиджували собі там за східним кордоном, а тут лише прибирали непотрібних свідків. Також говорили про те, що ті кістки тепер, можливо, згідно із заповітом, поховають десь у Межигір'ї. «Ото вже гаплик Міховому полюванню! Пощастило короїдам!» — ще промайнуло у моїй голові того ранку.

І кому це вигідно, вся ця катавасія? Під ранкові новини я пив на самоті чай із концентрату, загризав печивом «До чаю» й злився на свою забудькуватість. Злився на весь світ: звечора — чай, зранку — чай! Хіба це нормальне життя? А ранок без кави — хіба це нормальний ранок?.. А свою каву я забув на Сошенка.

Якби щось інше, то й не вертався б, але каву я їм не залишу. А ще я уявляв, як би ми з Міхою дорогою на роботу ще, либонь, на Полярній почали перетирати цю новину про Семожопенка, здається, таки третього із них. Міха у своєму стилі кидав би єхидні заліпухи, роздавав би і нашим, і їхнім, а особливо прибитому на всю голову Артурчику, передбачаючи його гнидавий, ще звечора наслинений, висмоктаний із пальця коментар… Що ж, може, й добре, що я вже не вожу Міху та його дівок.

* * *

Коли зранку, близько дев'ятої, я виглянув у вікно, наш старенький термометр на віконній