Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Глядіть Хакімова, — сказав лейтенант Дзюбіну. — Може, доживе ще до ранку.

— Про що говорити!

— Тоді все. Ідіть!

— Що ж, щасливо, лейтенанте, — обернувся Дзюбін і зразу ж скомандував бійцям: —Ану, взяли! За лижі, за лижі беріть! Піднімайте вище! Вище, ще вище! Отак…

Вони підняли Хакімова і насилу вибралися з рову. З бруствера Дзюбін ще оглянувся — прощання вийшло поспішливе, невиразне, й Івановський махнув рукою.

— Щасливо!

Коли їх не стало видно в полі й останнім за бруствером зник високий капюшон старшини, Івановський сів на сніг. Він відчув особливе задоволення від того, що Дзюбін не пропав, догнав групу, і тепер з тими, хто вертався, буде тямуший і людяний командир, який повинен їх привести до своїх. А вони тут якось обійдуться удвох із Пивоваровим, який усе ще стояв у рові, позираючи через край високого насипу. Щоб якось зменшити ніяковість, викликану цієї розлукою, лейтенант сказав з не властивою йому жартівливістю:

— Сідай, Пивоварчику. Незабаром і ми підемо. Тебе як звати?

— Петро.

— Петя, значить. А мене Ігор. Ну що ж, може, нам ще пощастить? Як гадаєш?

— Може, й пощастить, — непевно сказав Пивоваров, тручи ложе гвинтівки, і зітхнув — тихенько і переривчасто.

— Гаразд. Немає чого скімлити — ще не все втрачено. Ще ми з ними повоюємо. Хоча нас двоє, але й це — сила. А зараз, поки є час, давай перекусимо, менше нести доведеться, — сказав Івановський і почав розв'язувати свій речмішок.

За якихось півгодини, коли добре стемніло, вони вибралися зі свого снігового сховища. Обидва заклякли, особливо померзли ноги, хотілося відразу дременути на лижах, щоб трохи зігрітися. Та спершу треба оглядітися. Вночі рух на шосе поменшав, їхали окремі машини, деякі слабо світили підфарниками. Навкруги було тихо і порожньо, снігову далечінь із чагарями затягло вечірньою млою, хмуре, незоряне небо низько звисало над тьмяним нічним простором. Івановський вирішив іти на схід уздовж шосе, далеко не відхиляючись од нього, щоб спостерігати на ньому весь рух. Він думав, що, як і того разу, восени, базу повинні виказати машини.

Вони швидко спустилися зі свого пагорка, по розсипчастому снігу перетнули лощину. Двадцять хвилин вистачило на те, щоб добре нагрітись і навіть зморитися. Що не кажи, а нагадувала про себе минула ніч. До того ж на відміну од учорашнього Івановський зразу відчув при ходьбі дужчий біль у пораненій нозі, мимоволі переставляв її обережно, більше налягаючи на здорову. Щоправда, він намагався звикнути до цього свого болю, думав, якось минеться, розійдеться, може, рана йому не пошкодить. Але, піднявшись ще на один згірочок, лейтенант відчув, що треба відпочити. Тоді він трохи розслабив ногу, вагу тіла перемістив на здорову, і щоб Пивоваров, який підходив слідом, не помітив нічого, вдав, ніби розглядається, хоч розглядатися не було потреби. Шосе простяглося рядом, зовсім безлюдне; попереду не дуже видно, сильний східний вітер дув пружно в обличчя, від нього сльозилися очі.

— Ну як, Пивоварчику? — навмисне жартома спитав лейтенант.

— Нічого.

— Зігрівся?

— Упрів навіть.

— Ну, давай далі.

Озираючись на всі боки, вони пройшли ще, мабуть, із годину, здалеку поминули край якогось лісу, сосняк, якісь хати коло дороги — після вчорашнього обстрілу з хутора Івановський намагався триматися якомога далі від будівель. Шосе майже скрізь тяглося прямо, без поворотів, це полегшувало орієнтування, і лейтенант тільки зрідка поглядав на компас — перевіряв напрямок.

Настрій його немовби навіть поліпшився. Пивоваров ішов по п'ятах, не відстаючи ні на крок, і лейтенант, спинившись, запитав з деяким пожвавленням у голосі:

— Пивоварчику, що ти у житті бачив?

— Я — Еге ж, ти? У житті, кажу, що бачив Пивоваров знизав плечима.

— Нічого.

— Книжок хоч ти начитався?

— Книжок начитався, — не зразу, ніби пригадуючи, відказав боєць. — Усього Жюля Верна, Конан-Дойля, Вальтера Скотта, Марка Твена…

— А Гайдара?

— І Гайдара. А ще Дюма, все, що міг дістати, прочитав.

— Ого, — здивувався лейтенант і навіть з деякою повагою подивився на Пивоварова. — І коли ти встиг стільки?

— А я захворів у шостому класі й півроку не навчався. Ну й читав. Усе перечитав, що в бібліотеці було. Мені з бібліотеки носили.

Так, це, мабуть, чудово — прохворіти півроку і перечитати всю бібліотеку. Скільки Івановський мріяв захворіти в дитинстві, та й в училищі, але більше трьох днів йому хворіти не вдавалося. Здоров'я в нього завжди було міцне, і читав небагато він, хоча цікаві книжки викликали в нього жваву, до хвилювання радість, і книжок, кращих, ніж твори Гайдара, йому в своєму житті читати не доводилося. І то в дитинстві. Потім стало не до літератури — пішли книжки іншого змісту.